Спочатку тут правила династія Археанактидів, а з 438 р. до н. е. — династія Спартокідів. У ІІІ ст. до н. е. один із представників династії Спартокідів (Євмел) проголосив себе царем; власне, із цього часу Боспор вважається царством. У IV-ІІІ ст. до н. е. Боспорське царство досягає найбільшого розквіту й поширює свій вплив на Північне узбережжя Чорного моря. В середині ІІ ст. до н. е. Боспор переживає економічну й зовнішьополітичну кризу, яка ще більше загострилась повстанням рабів у Пантикапеї у 107 р. до н. е. під проводом Савмака. На початку І ст. до н. е. Боспорське царство підпадає під владу понтійського царя Митридата VI Євпатора. Щоправда, ненадовго — після поразки Митридата у боротьбі із Римом у середині І ст. до н. е. Боспор опинився під владою римлян. За імператора Нерона (54–68 рр. н. е.) мала місце спроба перетворити Боспор на римську провінцію, але в останній чверті І ст. н. е. він стає васалом Риму, який, однак, вважав Боспор союзною державою. За римських часів царі офіційно титулувалися «друг кесаря й друг римлян».
У III ст. н. е. на нього нападають готські племена, які розорили значну кількість поселень і міст. Остаточно Боспорське царство було зруйновано наприкінці IV ст. кочовими ордами гунів і підвладних їм племен. Території Боспору в VI ст. увійшли до складу Візантії.
Суспільний лад у Боспорському царстві характеризувався наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільників.
До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, представники родоплемінної й військової знаті, жерці, чиновники державного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень.
Інтенсивний експорт зерна, риби, худоби, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які займалися торгівлею й работоргівлею. Найбільшими купцями вважалися сам цар і його посадовці, в тому числі й воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства.
Вільні люди, общинники за користування землею, яка вважалася власністю царя, значну частину врожаю віддавали державі. На них покладалося виконання повинностей на користь держави, в тому числі й несення військової служби.
Основною продуктивною силою були раби. Їхня праця використовувалась на різних промислах, у будівництві, ремісництві, виноробстві, домашньому господарстві. У землеробстві, крім рабської, використовувалася праця вільних селян-общинників. Вони були основними платниками натуральних податків і несли тягар повинностей як на користь держави, так і місцевої аристократії.
Державний устрій. Боспорське царство сформувалося як союз грецьких полісів, кожний з яких зберігав певну частку самостійності. На чолі держави стояв цар — монарх згаданих племен і архонт грецьких міст. Архонти видавали закони для всього об’єднання античних полісів, хоча кожен із них як незалежне місто-держава мав власне право. Отже, щонайменше, до ІІІ ст. до н. е. тут зберігалася антична форма правління. Поступова ліквідація залишків автономії й самоврядування сприяла переродженню Боспорської держави у монархію. За своєю формою Боспор нагадував греко-варварські монархії елліністичного часу.
Державно-політичний устрій у Боспорському царстві римського періоду лишився майже таким, як і за правління Спартокідів. Залежність від Риму передбачала сплату імперії данини («форос»), комплектування допоміжних військ тощо.
Проте цар Боспору вважався одноосібним правителем, розпоряджався всіма її матеріальними та людськими ресурсами. У руках царя зосереджувалась вища законодавча, виконавча й судова влада і, навіть, жрецькі функції. При вступі на престол боспорський цар затверджувався римським імператором, від якого одержував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін.
Функції центрального управління здійснювало найближче оточення царя. Монарх призначав із числа вищої придворної знаті усякого роду управителів. Центральний апарат управління становили: міністр палацу, особистий секретар, начальник фінансів, охоронці царських скарбів, казни, керуючий справами релігійних культів, спальник та ін. Для зв’язку із сусідніми племенами й державами при дворі утримувалися перекладачі.
У місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самоврядування у вигляді народних зборів, ради, виборних посад. Але з часом традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, поступово зникли. Певна автономія була у місцевих племен, що визнали владу боспорського царя. У них залишалися власні царки, або вожді, зберігалися племінний устрій, спосіб життя, родовий побут, звичаї, але вони зобов’язані були сплачувати данину боспорським правителям.