У розділі VII «Екологічна безпека» визначаються головні засади екологічної безпеки країни, утверджується державний суверенітет в екологічній сфері: «Українська РСР самостійно встановлює порядок організації охорони природи на території Республіки та порядок використання природних ресурсів».
Розділ VIІІ «Культурний розвиток» містить положення про державний суверенітет у культурному і духовному житті українського народу. Зокрема, зазначається, що Україна «є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, їх право вільного національно-культурного розвитку». Наголошується на забезпеченні національно-культурного відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах життя. Новим у конституційному законодавстві є пункт про зобов’язання держави щодо «задоволення національно-культурних потреб українців, що проживають за межами Республіки».
Розділ ІХ «Зовнішня і внутрішня безпека» визначає головні засади і принципи безпеки. Наголошується на праві мати власні Збройні Сили, внутрішні війська та органи державної безпеки. Урочисто проголошується намір України «стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї».
Розділ Х «Міжнародні відносини» формулює основні засади цих відносин, «визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права». Підкреслюється, що Україна є суб’єктом міжнародного права, здійснює безпосередні зносини з іншими державами, бере участь у діяльності міжнародних організацій, виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування. Вона активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах.
Особливого значення набувало положення про те, що «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод. Принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору».
Отже, Декларації про суверенітет України є фундаментальним документом, який має статус важливого передконституційного акта. Саме ця декларація стала фундаментом сучасної української державності.
Під тиском демократичних сил 24 жовтня 1990 р. Верховна Рада прийняла Закон «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». Скасування статті 6 Конституції про керівну роль Комуністичної партії підірвало засади її монопольного панування в державі. Закріплювались правові основи діяльності політичних партій, громадських організацій і рухів; через своїх представників у радах їм надавалось право брати участь в управлінні державними і громадськими справами.
У побудові органів державної влади основними засадами, замість демократичного централізму (ст. 3), проголошувались їх виборність і підзвітність народові, відповідальність за доручену справу, обов’язковість рішень вищестоящих органів для нижчестоящих.
Відтепер виключно законами України визначалися організація і порядок діяльності органів суду і прокуратури республіки; вони фактично виводились з підпорядкування союзного центру. На Верховний суд Української РСР було покладено функцію вищого судового контролю та нагляду за судовими установами республіки (ст. 149). Генеральний прокурор Української РСР призначався Верховною Радою республіки, був відповідальний перед нею і їй підзвітний (ст. 163). Передбачалося створення в Україні Конституційного Суду.
Законами від 13 та 21 травня 1991 р. було внесено зміни в структуру органів вищої виконавчої влади. Установлювався перелік міністерств та інших органів державного управління Української РСР. Уряд почав називатися Кабінетом Міністрів УРСР, а голова уряду — Прем’єр-Міністром. Визначалися нові функції уряду, які значно обмежували адміністративне втручання загальносоюзних структур.
Логічним продовженням процесу створення нової державної влади, побудованої на основі розмежування повноважень між представницькими, виконавчими та судовими органами, стало запровадження поста Президента Української РСР. 5 липня 1991 р. було прийнято закони «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента Української РСР». На 1 грудня 1991 р. призначалися вибори Президента Української РСР. Цими документами було започатковано зміни у конституційному устрої на шляху України до президентсько-парламентської республіки. Зазначалося, що «Президент є найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади». Визначалися й вимоги до кандидата на вищу державну посаду: Президентом може бути обраний громадянин України, не молодший 35 років, який має виборчі права, проживає на території України не менше десяти років і володіє українською мовою. Він обирається на п’ять років і може бути переобраний тільки раз.