Становленню українського парламентаризму сприяло прийняття 17 листопада 1992 р. Закону «Про статус народного депутата України». Закон установлював права народних депутатів: обирати та бути обраним у органи Верховної Ради України; пропонувати питання для розгляду Верховною Радою або її органами; ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на загальнонародне обговорення або референдум; вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них та ін. Визначались також обов’язки народних депутатів: бути присутнім та брати участь у засіданнях Верховної Ради та її органів; додержуватися регламенту Верховної Ради; підтримувати тісні зв’язки з виборцями, регулярно інформувати їх про свою роботу у Верховній Раді та її органах, про реалізацію своєї передвиборної програми та ін.
Закон регламентував процедуру депутатського запиту і встановлював обов’язок органів або посадових осіб, до яких звернуто запит, дати офіційну письмову відповідь не пізніше як у 7-денний або інший установлений Верховною Радою термін.
Чітко визначався зміст та обсяг недоторканності народного депутата. Зокрема, зазначалося, що «народний депутат не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, заарештований або підданий заходам адміністративного стягнення, що накладається в судовому порядку без згоди Верховної Ради… Не допускаються обшук, огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення депутата, а також порушення таємниці кореспонденції, прослуховування телефонних переговорів та застосування інших заходів, що обмежують свободу депутата… Кримінальну справу щодо народного депутата України може бути порушено тільки Генеральним прокурором України. Така справа підлягає розгляду Верховним Судом України».
Закон установлював право народного депутата України вимагати усунення порушення законності й обов’язок посадових осіб, адміністрацій, працівників міліції негайно вживати заходів до усунення порушення, а при необхідності — притягнення винуватих до відповідальності з наступним інформуванням про це депутата.
Унаслідок неокресленості повноважень Президента, Прем’єр-міністра, неузгодженості функцій законодавчої і виконавчої влади, центральної влади і регіонів державний апарат працював із перебоями. Верховна Рада намагалася здійснювати управління державою, часто-густо втручаючись у розв’язання поточних питань. Законодавча діяльність парламенту не встигала за життям.
Президент України, у свою чергу, прагнув, не обмежуючись сферою виконавчої влади, взяти на себе частину повноважень Верховної Ради. В результаті відчутним стало гальмування демократичних перетворень і економічних реформ.
Ускладнено відбувався процес створення місцевих органів державної виконавчої влади. Верховна Рада, виходячи зі старих радянських підходів, хотіла мати свою вертикаль і також виконавчу владу. Президент намагався очолити виконавську державну вертикаль.
Законом від 5 березня 1992 р. запроваджувався інститут представників Президента в областях, районах і містах Києві та Севастополі як найвищих посадових осіб — голів місцевих адміністрацій. Представникам Президента надавались досить широкі повноваження, серед яких: забезпечення реалізації законів і розпоряджень центральних органів влади, контроль діяльності місцевого та регіонального самоврядування, а також підприємств, організацій та установ незалежно від їх підпорядкування та форми власності. Однак контрольні функції не передбачали розв’язання питань, що входили до компетенції місцевих рад. Навіть, якщо рішення місцевих рад суперечили закону, представник Президента міг тільки призупинити їх дію до судового рішення з даного питання.
Верховна Рада Законом від 27 березня 1992 р. вивела місцеві ради із системи органів державної влади, надавши їм статус органів місцевого та регіонального самоврядування. Разом із тим передбачалось надання виконавчим комітетам сільських, селищних та міських рад повноважень, делегованих державою.
У лютому 1994 р. було прийнято Закон «Про формування місцевих органів влади і самоврядування», відповідно до якого після виборів безпосередньо населенням улітку 1994 р. місцевих рад та їхніх голів було скасовано інститут представника Президента. В новій редакції цього закону від 28 червня 1994 р. виконкоми відповідних рад отримали право виконувати одночасно й функції місцевих органів виконавчої влади, а на голів відповідних рад покладалися також функції глав місцевих державних адміністрацій.