Президентським Указом «Про забезпечення керівництва структурами державної виконавчої влади на місцях» від 6 серпня 1994 р. відповідальність за здійснення делегованих державою повноважень державної виконавчої влади покладалась на голів місцевих рад. Фактично у межах виконкомів рад утворювалась нова державна адміністрація.
Наступна реорганізація органів влади на місцях відбулася з прийняттям у червні 1995 р. Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України. Зазначалося, що в областях, районах, містах Києві та Севастополі створюються державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій. В селах, селищах і містах громадянами обираються органи місцевого самоврядування — відповідні сільські, селищні і міські ради на чолі з головами рад. Виконавчі органи цих рад — виконавчі комітети, які очолюють голови рад, здійснюють також ряд делегованих їм повноважень державної виконавчої влади.
На основі Конституції України з прийняттям у 1997 р. та 1999 р. законів про місцеві держадміністрації і про місцеве самоврядування відбулося законодавче оформлення виконавчої вертикалі. Але відсутність законодавства, що розмежувало б повноваження центру й регіонів та надало б місцевому самоврядуванню реальні важелі самоуправління гальмує поглиблення демократичних процесів.
Перші кроки розбудови України як суверенної правової держави відчутно позначилися й на функціонуванні судових та правоохоронних органів.
У квітні 1992 р. Верховна Рада прийняла Концепцію судово-правової реформи. Законом України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 р. були закладені основи конституційної юстиції. Нині порядок організації і діяльності Конституційного Суду, процедура розгляду ним справ визначаються Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд України».
В Україні після отримання незалежності продовжувала діяти система судів загальної юрисдикції, основною ланкою якої були районні (міські) та міжрайонні (окружні) суди. Вони розглядали основну масу кримінальних і цивільних справ. Другу ланку становили Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні, Київський та Севастопольський міські суди. Вищою судовою інстанцією був Верховний Суд України. До судів загальної юрисдикції входили також і військові суди: гарнізонів, регіонів і Військово-Морських Сил. В період 1991–1994 рр. на підставі законів «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р., «Про органи суддівського самоврядування» від 2 лютого 1994 р. дещо розширились функції судів і посилилась незалежність суддів.
Крім судів загальної юрисдикції, в Україні діяла система арбітражних судів, які вирішували господарські спори, що виникали між юридичними особами, державними та іншими органами. Реформувавшись із державних арбітражів в арбітражні суди на підставі Закону України «Про арбітражний суд» від 4 червня 1991 р., вони продовжували діяти в режимі арбітрування.
Важливий крок у напрямі становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади зроблений з прийняттям Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992. Уперше судді були визнані носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цей Закон визначав гарантії незалежності і недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення повноважень судді. Передбачались заходи щодо матеріального і соціально-побутового забезпечення суддів, їх соціального захисту, установлювались підстави для дисциплінарної відповідальності суддів.
Основні засади побудови судової системи на основі принципу верховенства права були визначені в Конституції України. Разом із тим, Перехідними положеннями Конституції встановлювався п’ятирічний термін уведення в дію конституційних положень стосовно побудови за принципами територіальності і спеціалізації єдиної судової системи в Україні. Судова реформа передбачала поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі з метою забезпечення права громадян на судовий захист. Перебудова судової системи також полягала у створенні в межах єдиної системи загальних судів ланки судів спеціалізованих, які б забезпечували режим законності в окремих сферах соціального життя. В судочинстві мали бути запроваджені засади, які б гарантували рівність усіх перед законом, а суд, здійснюючи правосуддя, робив це об’єктивно й неупереджено.