Коли життя на царському засланні таки ставало нестерпним, завжди існувала можливість втечі. Самого Сталіна арештовували і засуджували до заслання чотири рази. Тричі він тікав, одного разу з Іркутської губернії і двічі з Вологодської — району, який пізніше був буквально всіяний таборами[40]. У результаті його презирство до «беззубості» царизму не знало меж. Російський біограф Сталіна Дмитро Волкогонов так характеризує його думку стосовно цього: «Ви не мусите працювати, можете читати, скільки душа забажає, і можете навіть утекти, на те потрібна тільки ваша воля»[41].
Таким чином, сибірський досвід забезпечив більшовиків певним зразком — і водночас був уроком необхідності надзвичайно суворих каральних порядків.
Якщо ГУЛАГ являє собою невід’ємну частину радянської і російської історії, то він також і невіддільний від історії європейської: Радянський Союз не був єдиною в Європі XX століття країною з тоталітарним суспільним устроєм і системою концентраційних таборів. Хоча завдання цієї книжки і не полягає у порівнянні радянських і нацистських таборів, цю тему не можна і взагалі обійти. Дві системи було збудовано приблизно в один період часу, на одному континенті. Гітлер знав про радянські табори, Сталін знав про Голокост. Були в’язні, які побували у таборах обох систем і їх описали. На глибинному рівні системи ці мають спорідненість.
Перш за все, споріднені вони через те, що і нацизм, і радянський комунізм постали з варварства Першої світової війни і громадянської війни в Росії, яка вибухнула відразу після неї. Ведення бойових дій грунтувалося на методах індустріальної епохи, широко застосовуваних в обох цих конфліктах, які породили у той час величезний відгук в інтелектуальній сфері й мистецтві. Менш помітним — звісно, не для мільйонів безпосередніх жертв — виявилося широке застосування методів індустріальної епохи для позбавлення волі. Обидві сторони з 1914 року будували табори для інтернованих і військовополонених по всій Європі. 1918 року на території Росії утримувалося 2,2 мільйона військових в’язнів. Нові технології — масове виробництво кулеметів, танків і навіть колючого дроту — уможливили появу цих і майбутніх таборів. Справді, деякі з перших радянських таборів будувалися на базі таборів для військовополонених Першої світової війни[42].
Спорідненість між радянськими і нацистськими таборами полягає ще й у тому, що вони належать до ширшої історії концентраційних таборів, початок якій було покладено наприкінці XIX століття. Під «концентраційними таборами» я маю на увазі табори для ув’язнення людей не за те, що вони зробили, а за те, хто вони є. На відміну від кримінальних виправних таборів чи таборів для військовополонених концентраційні табори будувалися для утримання некримінальних цивільних в’язнів певного конкретного типу, членів «ворожих» груп, або ж будь-яких інших категорій людей, які через свою расову належність чи гадані політичні уподобання вважалися чужими або небезпечним для суспільства[43].
Якщо приймати таке визначення, то перші концентраційні табори з’явилися не в Німеччині і не в Росії, а на колоніальній Кубі 1895 року. Того року, намагаючись покласти край низці тамтешніх заворушень, імперська Іспанія почала впроваджувати заходи reconcentración, що мали на меті переміщення кубинських селян з їхньої землі та їх «накопичення» у таборах — таким чином планувалося позбавити повстанців їжі, прихистку і підтримки. На 1900 рік іспанський термін reconcentración уже встиг увійти в англійську мову і використовувався для позначення схожого британського проекту, започаткованого з подібних же міркувань, під час англо-бурської війни у Південній Африці: цивільних бурів «концентрували» у таборах для того, щоб позбавити бурських бійців прихистку і підтримки.