Разом з тим на цьому етапі їхнє завдання залишається двозначним. В’язні мали виконувати примусову роботу — але з якою метою? Чи мала примусова праця перевиховувати в’язнів? Чи мала вона бути принизливою? Чи ж вона мала допомагати у побудові нової Радянської держави? Різні радянські лідери у різних установах давали різні відповіді. У лютому 1919 року Дзержинський виголосив яскраву промову, в якій обстоював роль таборів у ідеологічному перевихованні буржуазії. Ці нові табори, за його словами, мають «використовувати працю арештованих; тих панів, які живуть, нічого не роблячи; і тих, хто не здатні працювати, якщо їх до цього не примушують. Таке покарання має застосовуватися до працівників радянських установ, які проявляють несвідоме ставлення до роботи, недостатню активність і таке інше… У такий спосіб ми створимо трудові школи»[85].
Однак після публікації навесні 1919 року перших офіційних декретів про особливі табори виявилося, що пріоритети дещо інші[86]. У декретах, в яких містився несподівано довгий список правил і рекомендацій, вказувалося, що кожний регіональний центр має створити табір, розрахований щонайменше на 300 осіб, «на кордоні міста або в прилеглих будівлях, таких як монастирі, маєтки і т. ін.». У таборах запроваджувався восьмигодинний робочий день, а понаднормова і нічна праця дозволялася тільки «згідно з трудовим кодексом». Продуктові передачі заборонялися. Дозволялися зустрічі з близькими родичами, але тільки в неділю і на свята. Терміни ув’язнення тим, хто здійснив спробу втечі, збільшувалися вдесятеро. Друга спроба мала каратися смертю — надзвичайно суворе покарання, якщо порівнювати з відповідними м’якими царськими законами, що більшовики знали краще за будь-кого іншого. Ще важливіше, що декрети також недвозначно вказують на те, що праця в’язнів відіграє не виховну роль, а призначається для відшкодування витрат на утримання табору. В’язні-інваліди мали відбувати свої терміни в інших місцях. Табори мали бути самоокупними. Засновники перших таборів оптимістично вважали, що вони самі на себе зароблятимуть[87].
Через нерегулярність надходження державного фінансування керівництво таборів швидко зацікавилося ідеєю самофінансування чи принаймні практичного використання в’язнів. У вересні 1919 року в таємному звіті Дзержинському його автор скаржився на те, що санітарні умови в одному з пересильних таборів «нижчі за будь-яку критику», головним чином через те, що там надто багатьох в’язнів вважали хворими і не відправляли на роботу: «У вологих осінніх погодних умовах ці табори не будуть місцями для зосередження людей і використання їхньої праці, а стануть розсадниками заразних та інших хвороб». Серед іншого автор пропонував, щоб не здатних до роботи відправляли в інші місця, таким чином підвищуючи ефективність табору — пізніше до цієї тактики керівництво ГУЛАГу вдаватиметься часто. Однак уже на цьому ранньому етапі табірна адміністрація турбується про хвороби і брак їжі переважно тому, що хворі й голодні в’язні не приносять користі. Їхня людська гідність, не кажучи вже про виживання, навряд чи хоч якось цікавила табірне начальство[88].
На практиці деякі табірні начальники не переймалися ні перевихованням, ні самоокупністю. Натомість вони мали за краще карати колишніх багатіїв, принижуючи їх, змушуючи відчути, якою була доля трудящих. У звіті слідчої комісії Білої армії з українського міста Полтави, складеному після тимчасового відбиття міста у червоних, відзначалося, що полоненим представникам буржуазії, арештованим під час більшовицької окупації, давалася робота з наміром «насміхатися над ними, їх принижувати. Наприклад, одного арештованого… змушували руками відчищати товстий шар бруду з долівки. Іншому наказали чистити туалет, і… дали для виконання цієї роботи скатертину»[89].
Правда, ці тонкощі в намірах, ймовірно, не мали великого значення для багатьох десятків тисяч в’язнів, для яких самий факт безпричинного арешту був достатньо принизливим. Ймовірно, такі тонкощі не змінювали й умов життя в’язнів, які і без того були жахливими. Один священик, кинутий у табір в Сибіру, згадував пізніше юшку з нутрощів і неосвітлювані та фактично неопалювані бараки[90]. Провідний політик царської епохи Олександр Ізгоєв був відправлений у табір на північ від Петрограда. Замість гарячої їжі і теплих приміщень, які їм обіцяли, в’язнів переганяли з місця на місце у пошуках пристановища. Виявилося, що пересильного табору не підготували. Врешті-решт їх помістили у колишній школі, в якій були лише «голі стіни і лави». Тим, хто мав гроші, вдалося купити їжі у місті[91].
86
На думку історика Річарда Пайпса, Ленін не хотів, щоб його ім’я пов’язувалося з цими першими таборами; саме тому ці декрети видавалися не очолюваним ним Совнаркомом, а Центральним виконавчим комітетом Рад (Pipes. — p. 834).