Початково «особлива» тюремна система мала працювати з особливими в’язнями: священиками, колишніми царськими офіцерами, буржуазними спекулянтами, ворогами нового ладу. Але одна категорія «політичних» більше від інших цікавила владу. Йдеться про небільшовиків, членів інших революційних соціалістичних партій, зокрема анархістів, лівих і правих соціалістів-революціонерів, меншовиків та всіх інших, хто боровся за революцію, але не планував вступати до ленінської більшовицької групи і не брав участі у жовтневому перевороті 1917 року. Як колишні союзники у революційній боротьбі проти царського режиму, вони заслуговували на особливе ставлення. Центральний комітет Комуністичної партії буде постійно обговорювати їхню долю аж до кінця 1930-х років, коли майже всіх тих з них, хто залишиться живими, буде арештовано або розстріляно[96].
Почасти ця окрема категорія в’язнів турбувала Леніна тому, що, як і всі лідери замкнутих сект, найдужче він ненавидів відступників. В одній типовій сварці він називає одного зі своїх критиків-соціалістів «шахраєм», «сліпим щеням», «лизоблюдом буржуазії» і «підлабузником кровопивць і мерзотників», гідним лише «помийної ями ренегатів»[97]. Ще задовго до Революції Ленін знав, що робитиме з тими своїми сподвижниками, які виступали проти нього. Один з його товаришів-революціонерів згадував про розмову на цю тему:
«Я йому сказав: "Володимире Іллічу, якщо ви прийдете до влади, то почнете вішати меншовиків уже наступного дня". Він подивився на мене і відповів: "Першого меншовика буде повішено лише після того, як ми повісимо останнього соціаліста-революціонера". Потім він насупився і розсміявся»[98].
Проте в’язнів, які належали до цієї особливої категорії «політичних», також набагато тяжче було контролювати. Чимало з них провели багато років по царських в’язницях і знали, як організовувати голодування, як тиснути на своїх тюремників, як спілкуватися між камерами і як організовувати спільні протести. Ще важливіше те, що вони знали, як контактувати із зовнішнім світом і з ким контактувати. Більшість небільшовицьких соціалістичних партій тоді ще мали свої осередки в еміграції, як правило, у Берліні або Парижі, і їхні члени були здатні завдати великої шкоди міжнародному образу більшовиків. 1921 року, на третьому з’їзді Комуністичного Інтернаціоналу, представники закордонного осередку соціалістів-революціонерів — партії, ідеологічно найближчої до більшовиків (деякі з її членів протягом короткого часу працювали у коаліції з більшовиками), — зачитали листа від своїх ув’язнених російських товаришів. На з’їзді лист справив сенсаційне враження, головним чином через те, що там заявлялося, що умови у тюрмах революційної Росії гірші, ніж за царату. «Наших товаришів тримають напівголодними, — проголошував лист, — багато з них сидять місяцями без дозволу зустрітися з рідними, без листів, без прогулянок»[99].
Соціалісти-емігранти могли агітувати за в’язнів, і вони це робили — точно так само, як робили і до революції. Відразу після більшовицького перевороту кілька знаменитих революціонерів, зокрема Віра Фігнер, авторка спогадів про життя у царських тюрмах, та Катерина Пєшкова, дружина письменника Максима Горького, посприяли відновленню діяльності Політичного Червоного Хреста — організації, що допомагала в’язням і діяла до революції підпільно. Пєшкова добре знала Дзержинського, регулярно і тепло з ним листувалася. Завдяки її зв’язкам і престижу Політичний Червоний Хрест отримав право відвідувати місця позбавлення волі, розмовляти з політичними в’язнями, передавати посилки і навіть клопотатися про звільнення хворих в’язнів — такі привілеї організація мала упродовж більшої частини 1920-х років[100]. Письменникові Льву Разгону, ув’язненому 1937 року, ця діяльність здавалася такою фантастичною, що він слухав розповіді своєї другої дружини про Політичний Червоний Хрест — її батько був одним з ув’язнених соціалістів, — як «неймовірну казку»[101].
Погана реклама, яку західні соціалісти і Політичний Червоний Хрест робили більшовикам, дуже їх турбувала. Багато з них тривалий час жили у вигнанні, і тому думка старих закордонних товаришів мала неабияку вагу. Багато з них все ще вірили в те, що революція у будь-який момент може поширитися на Захід, і не хотіли, щоб погане висвітлення у пресі гальмувало просування комунізму. 1922 року стурбованість повідомленнями у західній пресі досягла такого ступеня, що більшовики вдаються до першої спроби (потім їх буде ще багато) замаскувати комуністичний терор за допомогою нападок на «капіталістичний терор». З цією метою вони створили «альтернативне» товариство в’язнів: Міжнародне товариство допомоги борцям революції — за російським акронімом МОПР, — яке претендувало на надання допомоги «100 тисячам в’язнів капіталізму»[102].