В інших місцях адміністрація намагалася втримати спокій, вдаючись до протилежної тактики — усі вимоги соціалістів виконувалися. Член партії соціалістів-революціонерів Берта Бабіна згадувала своє прибуття до «соціалістичного крилам Бутирської тюрми в Москві як радісне возз’єднання з друзями, людьми із «санкт-петербурзького підпілля, зі студентських років і з багатьох великих та малих міст, де побували під час мандрів». В’язням було дозволено вільно пересуватися по тюрмі. Вони організували ранкову зарядку, заснували оркестр і хор, створили «клуб» з бібліотекою й іноземними журналами. Згідно з традицією, започаткованою до революції, звільняючись, кожен в’язень залишав свої книжки ув’язненим товаришам. Рада в’язнів займалася розподілом камер, стіни і підлогу деяких із них прикрашали килими. Ще один в’язень згадував: «Ми прогулювалися по коридорах, як по бульварах»[112]. Бабіній життя в тюрмі здавалося нереальним: «Вони що, серйозно навіть не можуть нас замкнути?»[113]
Керівництво ЧК дивувалося так само. В одному з рапортів Дзержинському, датованому січнем 1921 року, інспектор гнівно скаржиться, що в Бутирській тюрмі «разом розгулюють чоловіки і жінки, по стінах розвішані анархістські й контрреволюційні гасла»[114]. Дзержинський рекомендував суворіший режим — але коли суворіший режим було запроваджено, знову почалися протести в’язнів.
Бутирська ідилія тривала недовго. У квітні 1921 року, як ішлося в листі, направленому владі групою соціалістів-революціонерів, «між третьою і четвертою годинами ранку до камер увійшла група озброєних людей, які почали нападати на в’язнів… жінок тягли з камер за руки, за ноги і за волосся, інших били». Пізніше у власних звітах ЧК описувало цей «інцидент» як заколот, що вийшов з-під контролю, — було прийнято рішення ніколи не допускати такого скупчення політичних в’язнів у Москві[115]. У лютому 1922 року «соціалістичне крило» Бутирської тюрми вже було ліквідоване.
Репресії не спрацьовували. Поступки не спрацьовували. Навіть у своїх особливих таборах ЧК не могла втримати контролю над своїми особливими в’язнями. Не могла ЧК і запобігти появі новин від них у зовнішньому світі. Очевидно, потрібно було якесь інше рішення — як для самої ЧК, так і для всіх непокірних контрреволюціонерів у системі спецтаборів. Навесні 1923 року рішення було знайдене: Соловецький архіпелаг.
Розділ 2
«ПЕРШИЙ ТАБІР ГУЛАГУ»
Меж людей тех, как меж нами,
Буржуа есть с бедняками,
Есть монахи и попы.
Проститутки и воры.
Есть князья там и бароны,
Но с та сбиты их короны.
Коли дивитися з верхівки дзвіниці в далекому кінці старого Соловецького монастиря, то ще й сьогодні можна побачити обриси Соловецького концентраційного табору. І сьогодні широка кам’яна стіна оточує Соловецький кремль, де розміщено більшість монастирських будівель і церков, які були збудовані тут у XV столітті і в яких потім знаходилися адміністрація табору й центральні бараки. На захід лежить пристань, зараз тут стоїть лише кілька рибальських човнів, а колись її заповнювали в’язні, які прибували сюди кожного тижня (іноді й кожного дня) під час короткої північної навігації. За нею — рівнина Білого моря. Звідси пароплавом до Кемі — материкового пересильного табору, з якого колись відправлялися у свою мандрівку в’язні — плисти кілька годин. До Архангельська, найбільшого порту на Білому морі і найбільшого міста цього регіону, їхати потрібно цілу ніч.
Якщо дивитися на північ, то ледь-ледь можна помітити неясні обриси Секірки — церкви на пагорбі, у підвалах якої колись знаходилися зловісні штрафні камери. На сході — збудована в’язнями електростанція, вона і сьогодні інтенсивно використовується. Одразу за нею — смуга землі, де колись був ботанічний сад. Там на початку існування табору в’язні доглядали за експериментальними рослинами: досліди мали визначити, що можна — якщо взагалі можна — вирощувати на далекій півночі.
113
Bertha Babina-Nevskaya, Му First Prison, February 1922, Vilensky,