Нарешті, за ботанічним садом лежать інші острови Соловецького ланцюга. У Білому морі розсипані Велика Муксальма, де в’язні колись вирощували на хутро чорно-бурих лисиць; Анзер, де були розміщені спеціальні табори для інвалідів, жінок з немовлятами і колишніх ченців; Заяцький острів, де був жіночий штрафний табір[117]. Для опису системи радянських таборів Солженіцин невипадково обрав метафору «архіпелагу». Перший радянський табір, запланований і побудований для постійного використання, — Соловецький — було створено на справжньому архіпелазі, який розширювався все далі, острів за островом, а зростаючи, захоплював старі церкви і будівлі давніх монастирських громад.
Як тюрма монастирський комплекс використовувався і раніше. Соловецькі ченці, вірні слуги царя, допомагали позбавляти волі його політичних супротивників — зокрема, священиків-відступників та ексцентричних аристократів-бунтівників — ще з XVI століття[118]. Самотність, високі стіни, холодні вітри і чайки, які колись притягували особливу породу ченців-самітників, привертали увагу і більшовиків. Вже у травні 1920 року у статті архангельського видання урядової газети «Известия» про острови говорилося як про ідеальне місце для трудового табору: «Сувора стихія, режим праці, боротьба проти сил природи будуть доброю школою для всіх злочинних елементів». Влітку сюди почали прибувати перші, ще нечисленні в’язні[119].
Інші особи, що посідали набагато відповідальніші посади, також цікавилися островами. Передати ЧК конфісковані монастирські землі разом із землями Петромінського та Холмогорського монастирів радянський уряд 13 жовтня 1923 року переконував сам Дзержинський; тоді ЧК вже була перейменована на ОГПУ, «Объединенное государственное политическое управление». Тоді ж відбулося і хрещення цих таборів — їх назвали «лагеря особого назначения» («табори особливого призначення»)[120]. Пізніше вони будуть відомі як «північні табори особливого призначення», російською мовою «Северные лагеря особого назначения», за абревіатурою — СЛОН. Назва ця стала джерелом гумору, іронії і смертельної небезпеки.
У табірному фольклорі Соловецький назавжди залишився «першим табором ГУЛАГу»[121]. Хоча нещодавно науковці відзначили, що в той час також існувало багато інших таборів і в’язниць, очевидно, що Соловецький відіграє особливу роль не тільки у спогадах табірників, а також і в пам’яті радянської таємної поліції[122]. У 1920-ті роки Соловецький табір міг не бути єдиною в’язницею в Радянському Союзі, але це була їхня в’язниця, в’язниця ОГПУ, в якій ОГПУ вперше вчилося використовувати рабську працю з метою одержання прибутку. 1945 року, у лекції з історії табірної системи, товариш Насєдкін, тогочасний головний її керівник, говорив, що на Соловках 1920 року не тільки починається система таборів, але також і що вся радянська система «примусової праці як методу перевиховання» починається тут 1926 року[123].
Спершу така заява видається дивною — з огляду на те, що в Радянському Союзі примусова праця була визнана як форма покарання з 1918 року. Однак вона видається не такою дивною, коли ми подивимося, як змінювалася концепція примусової праці на самому Соловецькому острові. Бо хоча на островах працювали всі, на початковому етапі в’язні не були організовані у щось, що хоч би віддалено нагадувало якусь «систему». Немає також і свідчень хоч якоїсь вигідності такої праці.
Почнемо з того, щосоловецькі в’язні однієї з двох головних категорій спочатку взагалі не працювали. Це — близько 300 «політичних» соціалістів, які почали прибувати на острів у червні 1923 року. Сюди їх посилали з Петромінського табору, а також з Бутирки та інших московських і петроградських тюрем; відразу ж після прибуття їх забирали до меншого Савватєєвського монастиря за кілька кілометрів на північ від головного монастирського комплексу. Тут соловецька охорона могла гарантувати їх ізоляцію від інших соловецьких в’язнів, тут вони не мали змоги сіяти серед інших думки про голодування і протести.
Спершу соціалістам було надано «привілеї» політичних в’язнів, яких вони так довго домагалися: газети, книжки і, у межах оточеного колючим дротом периметра, свободу пересування та свободу від праці. Кожна з головних політичних партій — ліві соціалісти-революціонери, праві соціалісти-революціонери, анархісти, соціал-демократи і пізніше соціалісти-сіоністи — обирали власного лідера і займали кімнати у своєму крилі колишнього монастиря[124].
117
Щодо географії та соціально-економічного розвитку Соловецьких островів див. Мельник А., Сошина А. Резникова И., Резников А.
118
Соловецкая монастырская тюрьма // Соловецкое общество краеведения, выпуск VII, 1927 (СКМ).
119
Иван Богов. Известия Архгубревкома и Архгубкома РКП(б), 4 мая 1920 года (СКМ); цитується також у Brodsky, Juri. — p. 13.