За межами головної зони навряд чи було краще. Офіційно СЛОН складався з дев’яти окремих таборів на Соловецькому архіпелазі, кожен з них своєю чергою ділився на батальйони. Але певна частина в’язнів утримувалася навіть у ще примітивніших умовах у лісі поблизу лісозаготівель[131]. Дмитро Ліхачов, який згодом став одним із найшанованіших російських літературознавців, відчував себе у привілейованому становищі, тому що його не приписали до одного з численних безіменних лісових лагпунктів (табірних пунктів). Побувавши на одному з них, писав він, «я захворів від страху переди тим, що побачив: люди спали у траншеях, які вони копали часом голими руками упродовж дня»[132].
На далеких островах центральна табірна адміністрація поведінку охоронців і начальників таборів контролювала ще менше. Один із в’язнів на прізвище Кісєльов у своїх спогадах описує табір на маленькому острові Анзер. Начальником тут був ще один чекіст, Ванька Потапов. Табір складався з трьох бараків і групи охорони, яка розміщувалася у старій церкві. В’язні валили ліс — без перерв, без перепочинку, майже без їжі. Сподіваючись отримати кілька днів відпочинку, вони відрізали собі руки і ноги. За свідченням Кісєльова, Потапов мав велику купу відрізаних людських кінцівок і показував їх відвідувачам, яким він також хвалився, що власноруч убив більш як 400 людей. «Звідти ніхто не повертався», — писав Кісєльов про Анзер. Навіть якщо у його свідченнях є перебільшення, вони дають змогу скласти враження про той страх, який викликали у в’язнів віддалені табори[133].
Повсюди на островах жахлива антисанітарія, виснажлива робота і брак харчів природно призводили до виникнення хвороб, передусім тифу. З шести тисяч в’язнів, утримуваних у СЛОНі 1925 року, близько чверті померло взимку 1925–1926 року, коли спалахнула особливо жорстока епідемія. За деякими підрахунками, щороку гинули від голоду, тифу та інших інфекційних захворювань від чверті до половини в’язнів. В одному документі зазначається 25 552 випадки тифу в (тоді вже набагато більшому) СЛОНі взимку 1929–1930 року[134].
Але для декого із в’язнів Соловецький табір означав ще дещо гірше за незручності і хвороби. На островах в’язні ставали жертвами садизму і безцільних тортур того різновиду, який в ГУЛАГу став більш рідкісним у пізніші роки, коли, як пише про це Солженіцин, «рабство стало продуманою системою»[135]. Хоча у багатьох спогадах йдеться про такі дії, найретельніший їх каталог знаходимо у звіті слідчої московської комісії, що побувала на Соловецьких островах наприкінці 1920-х років. У ході слідства шоковані московські посадовці виявили, що соловецькі охоронці регулярно залишали взимку роздягнених в’язнів у старих неопалюваних дзвіницях, зв’язавши їм руки і ноги за спиною одним шматком мотузки. Також вони «судили» в’язнів — в’язнів примушували сидіти на стовпах до 18 годин поспіль не рухаючись, іноді до ніг їм прив’язували тягар: така процедура гарантовано залишала людей каліками. Іноді в’язнів примушували голими йти — часом за два кілометри — митися у замерзаючій воді. Або ж їм навмисно давали гниле м’ясо. Або відмовляли у медичній допомозі. В інших випадках в’язнів примушували виконувати безглузді непотрібні завдання: наприклад, перекидати з місця на місце величезні маси снігу або стрибати з мосту в річку, коли охоронець кричав «Дельфін!»[136].
Ще один специфічний соловецький різновид тортур, який згадується і в архівах, і у спогадах, — це посилання в’язнів «до комарів». Білий офіцер на прізвище Клінгер, який пізніше здійснив одну з небагатьох успішних втеч з Соловецького табору, писав, що одного разу він бачив застосування цієї тортури до в’язня, який скаржився на те, що у нього відібрали посилку з дому. Розлючені охоронці здерли з нього увесь одяг і прив’язали до стовпа в лісі, що кишів комарами. «За півгодини усе тіло бідолахи покрилося набряками від укусів», — писав Клінгер. Зрештою той чоловік знепритомнів від болю і втрати крові[137].
Видається, що масові покарання відбувалися майже випадково, багато в’язнів згадують страх від того, що вони могли загинути через таку сваволю. Ліхачов пише, як ледве уникнув страти під час одного масового вбивства в кінці жовтня 1929 року. Архівні документи справді вказують на те, що близько 50 осіб (а не 300, як він пише) у той час було страчено за звинуваченням в організації заколоту[138].
136
Чухин, Каналоармейцы. — с. 40–41; див. також Чухин. Два документа. Автор пояснює, що наведені повністю два документи були у «кримінальній справі № 885». Відомо, що походять вони з Петрозаводського архіву ФСБ, де працював Чухін.
137
Клингер. — с. 210. Також надруковано в: Север. т. 9, 1990. — с. 108–112. Катування комарами згадується також і в архівних документах — див. Звенья. т. I. — с. 383 — та у спогадах. Див. Letters from Russian Prisons. — p. 165–171; Волков. — с. 55.