Ці та інші приклади доброго життя — і швидкого звільнення — заможних в’язнів справляли таке потужне враження, що 1926 року група менш привілейованих в’язнів написала листа до Президії Центрального комітету Комуністичної партії, засуджуючи «хаос і насильство, які панують у Соловецькому концентраційному таборі». Використовуючи вирази, покликані розбудити почуття комуністичного керівництва, в’язні скаржилися, що «ті, хто мають гроші, можуть влаштуватися з допомогою грошей, таким чином перекладаючи увесь тягар на плечі робітників і селян, які грошей не мають». Тим часом як багаті купують собі легшу роботу, йшлося в листі, «бідні працюють по 14–16 годин на день»[156]. Як виявилося, не тільки вони були незадоволені непродуманими діями соловецького табірного начальства.
Коли в’язнів хвилювали свавільне насильство і несправедливе поводження, то ті, хто посідав набагато вищі місця у радянській ієрархії, непокоїлися дещо іншими питаннями. На середину десятиліття стало очевидним, що таборам СЛОНу, як і решті «звичайної» пенітенціарної системи, не вдалося впоратися із головним проголошеним завданням: стати самоокупними[157]. Насправді радянські концентраційні табори, як «спеціальні», так і «звичайні», не тільки не давали вигоди — їхні начальники постійно вимагали більше грошей.
У цьому Соловецький табір був схожий на інші радянські тюрми того часу. Ймовірно, на острові крайнощі жорстокості та благополуччя були виразнішими, ніж деінде, через особливості в’язнів і охоронців, однак ті самі вади були характерними і для інших тогочасних радянських в’язниць і таборів. Теоретично звичайна пенітенціарна система також складалася із трудових «колоній», пов’язаних із сільськогосподарськими підприємствами, майстернями і заводами, а їхня економічна діяльність також була погано організованою і неефективною[158]. В одному з інспекційних звітів 1928 року про один такий табір у сільському районі Карелії — 59 в’язнів, сім коней, дві свині, 21 курка — його автор скаржиться, що тільки половина в’язнів має ковдри; що стан коней поганий (одного без погодження з вищим керівництвом продали циганам); що коней постійно використовують для власних потреб охоронці; що жодна з табірних будівель не опалюється і навіть не утеплена — за винятком помешкання начальника табору. Що гірше, цей самий начальник проводив по три-чотири дні на тиждень поза табором; часто достроково звільняв в’язнів без відповідного дозволу; «вперто опирався» навчанню в’язнів агрономії; та відкрито висловлював своє переконання у «безглуздості» перевиховання в’язнів. Деякі в’язні жили в таборі з дружинами; дружини інших приїздили на тривалий час і зникали з чоловіками у лісах. Охоронці погрузли у «дріб’язкових чварах і пияцтві»[159]. Недивно, що 1929 року вища влада винесла місцевому карельському урядові догану за «неспроможність усвідомити важливість примусової праці як заходу суспільного захисту і його користі для держави і суспільства»[160].
Очевидно, що такі табори не приносили вигоди, і такими вони, як свідчать архівні дані, були від самого початку. Ще у липні 1919 року керівники гомельської (Білорусія) ЧК надіслали листа Дзержинському, вимагаючи 500 тисяч рублів термінової субсидії: будівництво табору там зупинилося через брак коштів[161]. Протягом наступного десятиліття різні міністерства і відомства, які змагалися за право контролю над таборами, продовжували свої чвари з приводу фінансування і повноважень. Для того щоб розвантажити в’язниці, періодично проголошувалися амністії — кульмінаційною стала велика осіння амністія 1927 року, приурочена до десятої річниці Жовтневої революції. З в’язниць «звичайної» системи було звільнено понад 50 тисяч осіб — переважно для того, щоб розвантажити переповнені тюрми і заощадити кошти[162].
На кінець 1925 року потребу «в кращому використанні в’язнів» усвідомили і на найвищому рівні. 10 листопада того року визначний більшовик Г. Л. Пятаков, який у різний час обіймав кілька важливих економічних посад, написав листа Дзержинському. «Я дійшов висновку, — йшлося у ньому, — що з метою створення найелементарніших умов для культури праці у певних районах необхідно створити поселення примусової праці. Такі поселення могли б зменшити переповненість місць позбавлення волі. ГПУ слід проінструктувати щодо вивчення цих питань». Далі автор наводить чотири регіони, що вимагають термінового розвитку, всі вони — острів Сахалін на Далекому Сході, район навколо гирла Єнісею на Далекій Півночі, казахські степи та район навколо міста Нерчинська в Сибіру — потім стали таборами. Дзержинський схвалив пропозиції і надіслав їх ще двом своїм колегам для подальшого опрацювання[163].
158
Красильников. Рождение ГУЛАГа. — с. 142–143. Це зібрання документів про створення ГУЛАГу; всі вони з архіву президента Російської Федерації, зазвичай закритого для дослідників.