Брак почуття стосовно сталінізму серед туристів у Празі почасти пояснюється браком відповідних образів у західній масовій культурі. Холодна війна породила Джеймса Бонда і трилери та карикатурних росіян того штабу, які з’являлися у фільмах про Рембо, але нічого більш-менш значного, подібного до «Списку Шиндлера» чи «Вибору Софі». Стівен Спілберг, який, мабуть, є лідером серед режисерів Голлівуду (подобається це йому чи ні), вирішив зробити фільм про японські концентраційні табори («Імперія сонця») і нацистські концентраційні табори, а не про табори сталінські. Останні уваги Голлівуду не привертають.
«Високолоба» культура була не набагато уважнішою до цієї теми. Репутація німецького філософа Мартіна Гайдеггера дуже постраждала через його короткочасну публічну підтримку нацизму — у той період, коли Гітлер ще не вчинив своїх найтяжчих злочинів. З іншого боку, репутації французького філософа Жана-Поля Сартра жодним чином не зашкодила його гаряча підтримка сталінізму у повоєнні роки, коли для будь-якої зацікавленої людини були доступними безліч доказів звірств Сталіна. «Оскільки ми не були членами Партії, — одного разу написав він, — то й не були зобов’язані писати про радянські трудові табори; ми були вільні залишатися осторонь суперечок навколо сутності системи, за умови відсутності подій соціологічного значення»[6]. Іншого разу він сказав Альберові Камю так: «Як і для Вас, для мене ці табори — річ нестерпна, але так само нестерпне й те, як їх кожного дня використовує буржуазна преса»[7].
Від часу падіння Радянського Союзу дещо змінилося. Наприклад, 2002 року англійського письменника Мартіна Еміса настільки схвилювала тема Сталіна і сталінізму, що він присвятив їй цілу книжку. Його робота спонукала інших письменників зацікавитися питанням, чому так мало лівих політичних діячів і літераторів торкаються цієї теми[8]. З іншого боку, дещо залишилося незмінним. Для американського вченого можливо — досі можливо — видати книжку, у якій проводиться думка, що чистки 30-х років були корисними, оскільки вони сприяли просуванню у суспільній ієрархії нових людей і, таким чином, закладали фундамент для «перебудови»[9]. Для британського редактора можливо — досі можливо — відмовити у публікації статті, тому що вона «надто антирадянська»[10]. Однак набагато поширенішою є байдужість щодо сталінського терору. В іншій відвертій книжковій рецензії я написала про західні республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема, таке: «Тут відбувався жахливий голодомор 1930-х років, під час якого Сталін убив більше українців, ніж Гітлер євреїв. Але скільки людей на Заході про це пам’ятають? Зрештою, це вбивство було таким — таким нудним, і якимось малодраматичним»[11].
Все це дрібниці: купівля дешевого брязкальця, репутація якогось філософа, наявність чи відсутність голлівудських фільмів. Але зберіть їх разом — і вони будуть історією. Американці та європейці знають, що відбувалося у Радянському Союзі. Знаменита повість Олександра Солженіцина «Один день Івана Денисовича» у 1962–1963 роках вийшла на Заході кількома мовами. Його грунтована на численних свідченнях історія таборів «Архіпелаг ГУЛАГ», що набула широкого розголосу, вийшла, знову ж таки кількома мовами, 1973 року. Справді, в деяких країнах «Архіпелаг ГУЛАГ» став причиною інтелектуальної міні-революції, найзначніші зміни сталися у Франції, де дехто з лівих під враженням від цієї книжки перейшов на антирадянські позиції. Набагато більше інформації щодо ГУЛАГу стало доступно у 1980-ті роки, роки «гласності», і вона також набула широкого міжнародного розголосу.
Незважаючи на це, у багатьох людей злочини Сталіна не викликають тієї самої внутрішньої реакції, що і злочини Гітлера. Кен Лівінгстон, колишній британський парламентарій, а зараз мер Лондона, одного разу намагався пояснити мені цю різницю. Так, сказав він, нацисти були «злом». Але Радянський Союз був «деформованим». Така думка перегукується з почуттями багатьох людей, навіть тих, хто не є лівими старого зразка: Радянський Союз пішов трохи не тим шляхом, але він не був чимось фундаментально хибним, хибним у тому сенсі, у якому була гітлерівська Німеччина.
Донедавна таку відсутність реакції щодо трагедії європейського комунізму в масовій свідомості можна було пояснювати як логічний результат певних обставин. Одна з них — зміна часів: комуністичні режими справді з плином років ставали менш жорстокими. Генерала Ярузельського не дуже боялися, не дуже боялися навіть Брежнєва, хоча обидва вони відповідальні за багато злочинів. Тут, очевидно, також дається взнаки і відсутність точної, підтвердженої архівними даними, інформації. Брак наукових праць з цієї теми протягом довгого часу був результатом браку джерел. Архіви були закритими. Доступ до місць розташування таборів був заборонений. Радянські табори і їх в’язні ніколи не були предметом зйомок, як це було у Німеччині наприкінці Другої світової війни. Відсутність наочних доказів зумовила недостатність розуміння.
8
Amis; John Lloyd, «Show Triaclass="underline" The Left in the Dock»,
9
Thurston,
10
Таке сталося з автором цієї книжки 1994 року. Слова «надто антирадянська» — буквальна цитата з листа. Інше видання, «The Times Literary Supplement», зрештою таки надрукувало дуже скорочений варіант того тексту.
11
«Nesither Here No There» (рецензія на