Інші його ненавиділи і боялися. 1928 року на кількох партійних зборах соловецької парторганізації колеги звинувачували Френкеля в організації власної мережі шпигунів, «так що він знає все про всіх раніше за всіх»[170]. Уже 1927 року розповіді про нього дійшли аж до Парижа. В одній з перших книжок про Соловецький табір французький антикомуніст писав про Френкеля, що «завдяки його нелюдським ініціативам мільйони нещасних людей прибиті жахливою працею і приречені на жахливі страждання»[171].
Сучасники також не мають одностайності стосовно його походження. Солженіцин називає його «турецьким євреєм, народженим у Константинополі»[172]. Інший автор пише про нього як про «угорського фабриканта»[173]. Ширяєв стверджував, що він з Одеси, тоді як інші автори писали, що він з Австрії чи Палестини, або що він працював на заводі Форда в Америці[174]. Історію дещо проясняє його тюремна реєстраційна картка, в якій сказано, що він народився 1883 року у Хайфі — у той час Палестина входила до складу Оттоманської імперії. Звідси він вирушив (можливо, через Одесу, а можливо, через Австро-Угорщину) до Радянського Союзу, де описував себе як «комерсанта»[175]. 1923 року Френкеля було заарештовано за «незаконний перетин кордону», а це могло означати, що він був торговцем, котрий якоюсь мірою займався контрабандою, або ж що він був торговцем надто успішним для того, щоб його терпіли в Радянському Союзі. Йому присудили десять років примусових робіт у Соловецькому таборі[176].
Як саме Нафталі Френкелю вдалося здійснити метаморфозу із в’язня на начальника табору, також залишається таємницею. Легенда розповідає, що після прибуття в табір його так шокувала погана організація, жахливе марнування коштів і праці, що він сів і написав дуже конкретного листа, в якому точно вказувалося, що саме не так у кожній галузі, якою займався табір, зокрема у лісовому та сільському господарстві і виробництві цегли. Він вкинув листа у «скриньку для скарг» в’язнів, і він привернув увагу одного члена адміністрації, котрий надіслав його як дивовижу Генріхові Ягоді, чекістові, що у той час швидко підіймався щаблями таємної поліційної ієрархії — зрештою він стане її чільником. Далі легенда каже, що Ягода відразу ж наказав організувати зустріч з автором листа. За розповіддю одного сучасника (а також і Солженіцина, який не називає джерела), Френкель сам стверджував, що одного разу його швидко відвезли до Москви, де він обговорював свої ідеї зі Сталіним, а також Кагановичем (один із сталінських поплічників)[177]. Тут легенда затуманюється: хоча існують письмові дані про те, що Френкель справді в 1930-ті роки зустрічався зі Сталіним і що він перебував під захистом Сталіна під час партійних чисток, досі не знайдено жодних даних про його поїздки у 1920-ті роки. Це не значить, що їх не було: записи могли просто до нас не дійти[178].
Ці розповіді підтверджують і деякі непрямі докази. Наприклад, Нафталі Френкель піднявся від в’язня до охоронця напрочуд швидко — навіть за безладними мірками СЛОНу. У листопаді 1924 року, коли Френкель був в’язнем табору менше року, адміністрація СЛОНу вже подавала клопотання про його дострокове звільнення. 1927 року прохання було нарешті задоволене. Тим часом про Френкеля-в’язня адміністрація табору регулярно відгукувалася у звітах до ОГПУ найтеплішими словами: «у таборі він поводився як такий винятково талановитий працівник, що завоював довіру адміністрації СЛОНу… він один з небагатьох відповідальних працівників»[179].
Ми також знаємо, що Френкель організував «Экономическую коммерческую часть», економічно-комерційний підрозділ СЛОНу, а потім керував ним і, обіймаючи цю посаду, намагався зробити соловецькі табори не просто самоокупними, як того вимагали декрети щодо концентраційних таборів, а справді прибутковими — аж до того, що вони почали відбирати роботу в інших підприємств. Хоча то були державні, а не приватні підприємства, в радянській економіці елементи конкуренції у 1920-х роках все ще спостерігалися, і Френкель ними скористався. За станом на вересень 1925 року, коли Френкель керував економічною частиною табору, СЛОН добився права на заготівлю 130 тисяч кубічних метрів лісу в Карелії, обійшовши цивільне підприємство. СЛОН також став співвласником Карельського комунального банку і добивався замовлення на будівництво дороги від Кемі до міста Ухти на Далекій Півночі[180].
174
Ширяев. — с. 137–138; Розанов. — с. 174–191; Наринский. Время тяжких потрясений. — с. 128–149.
177
Чухин. Каналоармейцы. — с. 30–31; Solzhenitsyn,