Від самого початку карельська влада нервувала з приводу всієї цієї діяльності, особливо тому, що вона колись виступала взагалі проти будівництва табору[181]. З часом скарги стали гучнішими. На зборах, скликаних для обговорення експансії СЛОНу, лунали скарги місцевої влади на те, що табір нечесно використовує дешеву робочу силу і таким чином загрожує залишити без роботи звичайних працівників лісової промисловості. Ще пізніше настрій на зборах змінився, і їх учасники висунули серйозніші заперечення. У лютому 1926 року на засіданні Карельської ради народних комісарів — уряду Карельської республіки кілька місцевих керівників звинуватили СЛОН у тому, що табір їх перевантажує і вимагає надто багато грошей за будівництво дороги з Кемі до Ухти. «Стало ясно, — гнівно підбив підсумок товариш Южнєв, — що СЛОН — це комерсант, торговець з довгими загребущими руками, і що його головна мета полягає в отриманні зиску»[182].
Карельське торговельне підприємство, державна компанія, також ополчилося проти рішення СЛОНу відкрити в Кемі власний магазин. Державне підприємство не могло собі такого дозволити, однак СЛОНу, який мав змогу вимагати від своїх ув’язнених працівників тривалішої праці і платити їм набагато менше — насправді зовсім нічого не платити, — це вдалося[183]. Що гірше, скаржилася влада, особливі зв’язки СЛОНу з ОГПУ дозволяли йому нехтувати місцевими законами і не платити податків до місцевого бюджету[184].
Суперечка навколо прибутковості, ефективності й справедливості тюремної праці триватиме ще чверть століття (про неї докладніше йтиметься далі). Але в середині 1920-х років місцева влада Карелії у ній програвала. 1925 року у своїх звітах про економічне становище Соловецького табору товариш Федір Ейхман — на той момент заступник Ногтєва, а пізніше керівник табору — хвалиться економічними досягненнями СЛОНу, стверджуючи, що його цегельний завод, що раніше перебував у «жалюгідному стані», зараз процвітає, лісопилки перевиконують річний план, будівництво електростанції завершене, а вилов риби подвоївся[185]. Виклади цих звітів згодом з’явилися і в соловецьких журналах, і в масовій радянській пресі[186]. У них наводилися ретельні підрахунки: в одному зі звітів середні витрати на пайки оцінювалися у 29 копійок, витрати на одежу на рік — 34 рублі 57 копійок. Разом витрати на кожного в’язня, включно з медичним обслуговуванням і транспортуванням, за цими даними, становили щороку 211 рублів 67 копійок[187]. Незважаючи на те що вже 1929 року табір мав фактичний дефіцит 1,6 мільйона рублів[188] — цілком можливо, через те, що ОГПУ запустило руку до каси, — соловецький економічний успіх гучно прославлявся по всіх усюдах.
Скоро цей успіх став головним аргументом на користь реструктуризації всієї радянської пенітенціарної системи. А те, що для його досягнення потрібно було скорочення пайків і погіршення умов життя в’язнів, мало кого цікавило[189]. І те, що цей успіх потребував погіршення стосунків з місцевою владою, також мало кого турбувало.
У самому таборі майже не існувало сумнівів стосовно того, хто особисто є відповідальним за цей успіх. Для всіх комерціалізація табору була міцно пов’язана з Френкелем, а багато хто за це його ненавидів. 1928 року в парторганізації Соловецького табору відбулися збори — атмосфера на них була так просякнута ненавистю, що протокол цих зборів було проголошено надто секретним для зберігання в архіві, тож недоступний він і сьогодні. На них один з табірних начальників, товариш Ященко, скаржився, що економічно-комерційна частина СЛОНу отримала аж надто багато повноважень: «все знаходиться у її віданні». Також він засудив Френкеля, «колишнього в’язня, звільненого після трьох років роботи через те, що тоді не було достатньо людей [охоронців] для роботи в таборі». Френкель став такою важливою особою, скаржився Ященко, що «коли табором пішли чутки, що він може поїхати, люди говорили: "Ми не можемо без нього працювати"».
Ященко признався, що так ненавидів Френкеля, що обдумував його вбивство. Інші запитували, чому колишнього в’язня Френкеля у магазинах СЛОНу обслуговували у першу чергу і відпускали товар за нижчими цінами — так, начебто він був їх власником. Ще інші говорили, що СЛОН так комерціалізувався, що забув про інші завдання, які перед ним стояли: будь-яка перевиховна робота у таборі припинилася, для в’язнів було запроваджено несправедливі робочі норми. Коли в’язні калічили себе, щоб не виконувати цих норм, ці випадки не розслідувалися[190].