З цією метою радянський уряд 1929 року ухвалив новий «п’ятирічний план» — економічну програму, що передбачала 20% щорічного зростання промислового виробництва. Повернулося раціонування продуктів. На якийсь час було скасовано семиденний тиждень — п’ять робочих і два вихідних дні. Замість цього робітники працювали й відпочивали позмінно — щоб жодне виробництво жодної хвилини не простоювало. На найважливіших підприємствах були і тридцятигодинні зміни, а деякі робітники мали на місяць по 300 робочих годин[221]. Дух часу, спущений згори, проте прийнятий низами з ентузіазмом, був духом змагальності — керівники підприємств і чиновники, робітники і службовці змагалися один з одним за виконання і перевиконання плану або принаймні за те, щоб запропонувати нові, швидші способи його перевиконання. Водночас нікому не дозволялося сумніватися в мудрості плану. Так було на найвищих рівнях: партійні вожді, що сумнівалися у доцільності поспішної індустріалізації, довго на посадах не затримувалися. Так було і в самому низу. Один мемуарист згадує, як маршував по дитсадку з прапорцем у руках, скандуючи:
На жаль, смислу цих слів — того, що п’ятирічний план має бути виконаний за чотири роки, — він зовсім не розумів[222].
Як і в усіх великих радянських починаннях, розгортання масової індустріалізації породило цілі нові категорії злочинців. 1926 року радянський Кримінальний кодекс було переписано — щоб включити до нього, серед іншого, розширений варіант статті 58, у якій ішлося про «контрреволюційні» злочини. Раніше у ній було всього один чи два абзаци, однак у новій редакції вона розширилася до 18 підрозділів — і ОГПУ застосовувало їх усі, зокрема і для ув’язнення технічних фахівців[223]. Як і можна було передбачити, поставлених високих темпів змін не дотримувалися. Примітивні технології, які впроваджувалися надто швидко, призводили до помилок. Потрібно було на когось покласти за них відповідальність. Звідси — арешти «шкідників» і «саботажників», ница мета яких полягала в тому, щоб не дати радянському народному господарству втілити те, про що говорилося у пропаганді. Деякі з перших показових судових процесів — «шахтинська справа» 1928 року, справа «Промпартії» 1930 року — насправді були судами над інженерами і технічною інтелігенцією. До цієї ж категорії належала і справа «Метро-Вікерс» 1933 року, яка привернула велику міжнародну увагу через участь у ній поряд з громадянами Росії громадян Великобританії — усіх їх звинувачували у «шпигунстві й саботажі» на користь Великобританії[224].
Та будуть і інші джерела набору в’язнів. 1929 року радянський режим також прискорив процес примусової колективізації на селі — величезний переворот, що у певному сенсі був глибшим за саму російську революцію. За неймовірно короткий проміжок часу сільські комісари примусили мільйони селян віддати свої малі земельні наділи і вступити до колективних господарств, часто зганяючи їх із землі, яку сотнями років обробляли їхні родини. Ці перетворення постійно послаблювали радянське сільське господарство і призвели у 1932–1934 роках до жахливих спустошливих голодоморів в Україні та південній Росії — голодоморів, у яких загинуло від шести до семи мільйонів людей[225]. Також колективізація знищила на селі — назавжди — відчуття наступності та зв’язку з минулим.
Мільйони людей чинили колективізації опір, ховаючи зерно у погребах чи відмовляючись співпрацювати з владою. Таких людей називали «куркулями» — заможними селянами. Цей термін (як і «шкідник») був такий нечіткий, що міг поширюватися майже на будь-кого. Мати зайву корову чи зайву кімнату в хаті — цього було достатньо, щоб зробити куркулями безсумнівно бідних селян, достатньо для цього було і звинувачення заздрісного сусіда. Щоб зламати опір куркулів, режим реанімував стару традицію царських часів — адміністративний ордер на вислання. Якогось дня до села просто приїздили вантажівки і забирали цілі родини. Деяких куркулів розстріляли, декого арештували і відправили в табори. Проте зрештою режим більшість з них депортував. Між 1930 і 1933 роками понад два мільйони куркулів було виселено до Сибіру, Казахстану та інших малонаселених районів Радянського Союзу, де вони провели решту свого життя як «спецпоселенці», яким заборонялося залишати їхні села. Ще 100 тисяч було арештовано і відправлено до ГУЛАГу[226].
225
Див. Conquest’s