Коли разом із посухою прийшов голод, прийшли й нові арешти. Із сіл забирали увесь хліб, особливу увагу звертали на куркулів. Тих, кого ловили на найдрібніших крадіжках — навіть для того, щоб прогодувати дітей, також кидали до в’язниці. Закон від 7 серпня 1932 року вимагав смертної кари або тривалого терміну ув’язнення для всіх таких «злочинців проти соціалістичної власності». Невдовзі потому в таборах з’явилися «колосочниці» — селянки, які збирали на полі колоски, щоб якось вижити. До них приєднувалися інші: голодні, які отримували по десять років за крадіжку півкілограма картоплі чи кількох яблук[227]. Саме такими законами пояснюється те, чому величезну більшість в’язнів радянських таборів у 1930-ті роки становили селяни і чому вони становитимуть значну частину табірного населення аж до смерті Сталіна.
Ці масові арешти справили величезний вплив на табори. Майже відразу після набуття цими новими законами чинності табірна адміністрація почала закликати до радикального перегляду всієї системи. «Традиційна» система в’язниць, яка все ще перебувала у віданні Комісаріату внутрішніх справ (і все ще була набагато більшою за Соловецький табір ОГПУ), протягом попереднього десятиліття залишалася переповненою, дезорганізованою і марнотратною. У масштабах всієї країни становище було таким поганим, що в якийсь момент Комісаріат внутрішніх справ зробив спробу скоротити чисельність в’язнів у тюрмах через винесення вироків до «примусової праці без позбавлення волі» — тобто відправляючи засуджених на роботу, але не ізолюючи їх, — таким чином зменшуючи навантаження на табори[228].
Однак коли темпи колективізації зросли, а репресії посилилися — коли куркулів виселили з їхніх домівок, — такі рішення почали вважатися політично неприйнятними. Влада знову вирішила, що такі небезпечні злочинці — вороги великої сталінської колективізації — потребують надійніших форм ув’язнення. ОГПУ почало готуватися до створення однієї такої форми.
Знаючи, що система в’язниць занепадає зі зростанням чисельності в’язнів, Політбюро ЦК Комуністичної партії 1928 року призначило комісію, що мала займатися цією проблемою. Комісія ця була позірно нейтральною — до її складу входили як представники комісаріатів внутрішніх справ і юстиції, так і ОГПУ. Її головою призначили народного комісара юстиції товариша Янсона. Завдання комісії полягало у створенні «системи концентраційних таборів, організованих на зразок таборів ОГПУ», дискусії відбувалися у певних чітких межах. Незважаючи на лірику Максима Горького з приводу цінності праці у виправленні злочинців, усі учасники обговорень послуговувалися суворою економічною мовою. Всі висловлювали однакову стурбованість «рентабельністю» і часто говорили про «раціональне використання праці»[229].
Щоправда, у протоколі засідання комісії 15 травня 1929 року відзначено кілька практичних заперечень щодо створення великої системи таборів: влаштувати табори буде тяжко через брак доріг, що ведуть на Далеку Північ, і т. ін. Народний комісар праці гадав, що незначних правопорушників неправильно карати так само, як і рецидивістів. Комісар внутрішніх справ Толмачов відзначив, що така система погано виглядатиме в очах міжнародної громадськості: «білоемігранти» і буржуазна закордонна преса кричатимуть, що «замість розбудови пенітенціарної системи, покликаної перевиховувати в’язнів за допомогою виправної праці, ми зводимо чекістські фортеці»[230].
Втім, його аргумент полягав у тому, що система виглядатиме погано, а не в тому, що вона є поганою. Жоден з учасників засідання не висловив заперечення на тій підставі, що табори «соловецького типу» є жорстокі чи спричиняться до масових убивств. Ніхто також не згадав альтернативних теорій кримінального судочинства, до яких був дуже прихильним Ленін, — думки про те, що злочинність зникне разом із капіталізмом. Звісно, жоден не говорив про перевиховання в’язнів, «трансформацію природи людини», які прославляв у своєму нарисі про Соловецький табір Горький і які відіграватимуть таку важливу роль у представленні суспільству перших таборів. Натомість Генріх Ягода, член комісії від ОГПУ, абсолютно чітко сформулював реальні інтереси режиму: