Сталіна міг також надихати давніший історичний приклад. Зокрема, Роберт Такер переконливо показав, що Сталін нав’язливо цікавився Петром I, іншим правителем Росії, який широко застосовував рабську працю кріпаків і в’язнів для своїх величезних досягнень у техніці й будівництві. У промові на пленумі Центрального комітету, виголошеній 1928 року безпосередньо перед запровадженням програми індустріалізації, Сталін із захопленням зауважує:
«Коли Петро Великий, ведучи справи з розвинутішими країнами Заходу, гарячково будував фабрики і заводи для забезпечення армії і зміцнення оборони країни, це була боротьба особливого типу — вистрибнути з пут власної відсталості»[242].
Курсив мій: виділені слова показують зв’язок між сталінським «Великим переломом» і політикою його попередника з XVIII століття. У російській історичній традиції Петро I — це водночас і великий, і жорстокий лідер, та не слід думати, що в цьому є суперечність. Зрештою, ніхто не пам’ятає, скільки кріпаків загинуло на будівництві Санкт-Петербурга, проте всі захоплюються красою міста. Дуже ймовірно, що Сталін був більш ніж небайдужий до цього прикладу.
Втім, зацікавленість Сталіна концентраційними таборами зовсім необов’язково повинна мати якусь раціональну причину: можливо, нав’язливий інтерес Сталіна до величезних будівельних проектів і рабської примусової праці був певним чином пов’язаний з його особливою формою манії величності. Муссоліні якось сказав про Леніна, що він «митець, який працював у людях, як інші працювали у мармурі чи металі»[243]. Це порівняння ще краще застосовне до Сталіна, який буквально відчував насолоду від спостерігання великої кількості людських тіл, що марширують чи танцюють з досконалою синхронністю[244]. Його зачаровував балет, виступи гімнастів під музику та паради з гігантськими пірамідами, складеними з анонімних викривлених людських постатей[245]. Як і Гітлер, Сталін дуже захоплювався кінематографом, особливо голлівудськими музичними фільмами з масовими танцювальними і співочими номерами. Він міг отримувати інше, проте пов’язане з ним задоволення від величезних бригад в’язнів, які копають канали і будують лінії залізниці за помахом його руки.
Та хоч би якими були мотиви — політичними, історичними чи психологічними, — очевидно, що від самого початку ГУЛАГу Сталін особисто був глибоко зацікавлений у таборах і справляв величезний вплив на їх розвиток. Наприклад, надзвичайно важливе рішення про передачу всіх радянських таборів і в’язниць від звичайної судової системи в руки ОГПУ майже напевно було ухвалене за наказом Сталіна. 1929 року Сталін дуже цікавився цією установою. Він цікавився кар’єрами чільників таємної поліції, здійснював нагляд за спорудженням зручних будинків для них і їхніх родин[246]. На відміну від цього адміністрація в’язниць Комісаріату внутрішніх справ не користувалася його прихильністю: у тогочасній гострій внутріпартійній боротьбі її лідери підтримували супротивників Сталіна[247].
Усі члени комісії Янсона знали всі ці деталі чи не краще за будь-кого іншого, що могло виявитися достатнім для того, щоб спонукати їх віддати в’язниці в руки ОГПУ. Але Сталін і прямо втручався у роботу комісії Янсона. В один із моментів, під час заплутаної дискусії, Політбюро навіть змінило початкове рішення на протилежне, заявивши про намір забрати назад систему в’язниць у таємної поліції і знову віддати її до рук Комісаріату внутрішніх справ. Сталіна це розлютило. 1930 року в листі до свого близького співробітника Вячеслава Молотова він засудив цю ідею як «інтригу», організовану «наскрізь гнилим» комісаром внутрішніх справ. Він наказав Політбюро реалізувати початкове рішення і ліквідував Комісаріат внутрішніх справ[248]. Рішення Сталіна передати табори ОГПУ визначило їх подальший характер. Воно звільняло їх від рутинної судової ретельності і віддавало у руки апарату таємної поліції, яка бере початок з таємничого світу ЧК, світу поза законом.
На користь наступної теорії існує менше вагомих доказів, проте можливо, що постійні вимоги щодо будівництва «таборів соловецького типу» також виходили від самого Сталіна. Як уже зазначалося, соловецькі табори ніколи не були прибутковими — ні 1929 року, ні у жоден інший момент. У господарський рік з червня 1928 по червень 1929 року СЛОН отримав з державного бюджету субсидію у 1,6 мільйона рублів[249]. Незважаючи на те що СЛОН міг видаватися успішнішим за інші місцеві підприємства, для тих, хто розумівся на економіці, було ясно, що змагання таборів з іншими підприємствами було нечесним. Наприклад, лісозаготівельні табори з працівниками-в’язнями завжди здаватимуться продуктивнішими за звичайні підприємства — просто тому, що селяни, які працювали на останніх, працювали там лише взимку, коли закінчувався сільськогосподарський сезон[250].
248
Lih, Naumov, and Khlevnyuk. — p. 211; також Красильников. Рождение ГУЛАГа. — с. 152–154; Хлевнюк. Принудительный труд.