На те саме вказують і кілька окремих архівних документів. Наприклад, Ягода 1934 року надіслав листа своїм підлеглим в Україні, вимагаючи 15–20 тисяч в’язнів, усіх «придатних до роботи»: вони були терміново потрібні для закінчення будівництва каналу Москва-Волга. Лист датований 17 березня, у ньому Ягода також вимагає, щоб начальство місцевого ОГПУ «вжило додаткових заходів» для забезпечення надходження в’язнів до 1 квітня. Однак звідки мали взятися ці додаткові 15–20 тисяч в’язнів, чітко не пояснюється. Чи потрібно було їх арештувати для того, щоб виконати вимогу Ягоди?[262] Чи — як переконаний історик Террі Мартін — Ягода просто намагався забезпечити регулярний приплив до таборів робочої сили? Досягти цієї мети насправді ніколи так і не вдалося.
Якщо арешти мали на меті забезпечення таборів робочою силою, то робилося це майже з анекдотичною неефективністю. Мартін та інші також відзначають, що кожна нова хвиля масових арештів заставала начальників таборів цілком несподівано, що дуже ускладнювало для них підтримання хоча б позірної економічної ефективності. Ті, хто проводив арешти, також ніколи не вибирали своїх жертв раціонально: замість того, щоб обмежити арешти молодими здоровими чоловіками, які стали б найкращими працівниками на крайній Півночі, до в’язниць у величезних кількостях кидали також жінок, дітей і старих[263]. Здається, що кричуща нелогічність масових арештів свідчить проти думки про ретельне планування рабської робочої сили — це приводить багатьох до висновку, що арешти здійснювалися головним чином для знищення людей, які вважалися ворогами Сталіна, і тільки у другу чергу для того, щоб заповнити сталінські табори.
І, нарешті, жодне з цих пояснень мотивів зростання таборів не виключає повністю інших. Цілком імовірно, що Сталін міг планувати арешти і для того, щоб знищувати ворогів, і для того, щоб створювати рабську робочу силу. Ним могли керувати водночас і його власна параноя, і потреби у робочій силі регіональних вождів. Можливо, найкращою формулою буде найпростіша: Сталін пропонував своїй таємній поліції «соловецьку модель» концентраційних таборів, Сталін відбирав ворогів, — а підлеглі хапалися за можливість виконати його вказівки.
Розділ 4
БІЛОМОРСЬКИЙ КАНАЛ
У кінцевому підсумку тільки два заперечення, які висловлювалися в ході дискусій на засіданнях комісії Янсона, мали якесь значення для майбутнього. Незважаючи на свою впевненість у тому, що великий радянський народ подолає брак доріг, незважаючи на майже повну відсутність сумнівів стосовно використання примусової праці, Сталін і його поплічники залишалися надзвичайно уважними до того, що говоритимуть і писатимуть про їхні табори за кордом.
Насправді — всупереч поширеній у масовій свідомості думці — у ті часи за кордоном про радянські табори писали досить часто. На Заході широка громадськість доволі багато знала про радянські концентраційні табори в кінці 1920-х років, ймовірно, більше, ніж наприкінці 1940-х. Великі матеріали про радянські в’язниці друкувалися у Німеччині, Франції, Великобританії й Америці; особливо це стосується лівої преси, яка мала добрі зв’язки з ув’язненими російськими соціалістами[264]. 1927 року французький письменник Раймон Дюге видав дивовижно точну книжку про соловецькі табори «Тюрма в Радянській Росії», де було описано все — від особистості Нафталі Френкеля до жаху катування комарами. С. А. Малсагов, грузин, офіцер Білої армії, якому вдалося втекти із Соловецького і перейти кордон, видав 1926 року в Лондоні ще одну розповідь про табір — книжку «Острів-пекло». Через поширення чуток про злочинне використання примусової праці в Радянському Союзі «Англійське товариство проти рабства» навіть почало розслідування цього питання; за його результатами було видано звіт, у якому було вміщено свідчення про цингу і злочинне поводження з в’язнями[265]. На основі свідчень російських біженців один французький парламентарій написав широко потім цитовану статтю, в якій порівнював становище в Радянському Союзі з результатами розслідування рабства комісією Ліги Націй у Ліберії[266].