Кітчіна разом з кількома тисячами інших в’язнів колонами повели з лісу. На його переконання, під час цієї та інших несподіваних евакуацій загинуло понад 1300 в’язнів[274].
У березні 1931 року Молотов, тодішній голова Ради народних комісарів, уже був впевнений у тому, що в’язнів у радянській лісовій промисловості більше не залишилося — чи принаймні видимих в’язнів. Він запросив усіх зацікавлених іноземців приїхати і подивитися самим[275]. Кілька таких іноземців уже там побували; в архівах Комуністичної партії Карелії відзначено приїзд 1929 року двох американських журналістів, «товариша Дюранта і товариша Вульфа», американських кореспондентів радянського агентства новин ТАРС і дописувачів «радикальних газет». Їх вітали виконанням гімну трудящих «Інтернаціонал», а товариш Вульф пообіцяв «розповісти робітникам Америки, як робітники Радянського Союзу живуть і творять нове життя»[276]. Такі заздалегідь підготовані відвідини відбуватимуться і в майбутньому.
Незважаючи на те що виступи за запровадження бойкоту 1931 року припинилися, західна кампанія проти рабської праці у Радянському Союзі не була повністю безрезультатною: навіть у сталінські часи Радянський Союз звертав (і звертатиме завжди) велику увагу на свій образ за кордоном. Дехто, як-от історик Майкл Джейкобсон, сьогодні гадають, що загроза бойкоту відіграла важливу роль в іншій — масштабнішій — зміні у політиці. Лісова промисловість, що потребує значного застосування некваліфікованої праці, являла собою ідеальне поле використання в’язнів. Однак експорт деревини був для Радянського Союзу одним із головних джерел надходження валюти, і його не можна було ставити під загрозу нового бойкоту. В’язнів потрібно було послати кудись ще — бажано туди, де їх присутність схвалюватиметься, а не приховуватиметься. Браку в можливостях не відчувалося, але одна з таких можливостей приваблювала Сталіна більше за інші: будівництво великого каналу від Білого до Балтійського моря, по землях, на яких переважав чистий граніт.
У контексті тієї епохи Біломорський канал — або коротше Біломорканал чи Біломор — не був чимось унікальним. На момент початку будівництва в Радянському Союзі вже розпочалася реалізація кількох подібних своєю грандіозністю і затратністю праці проектів; це, зокрема, найбільший у світі сталеливарний завод у Магнітогорську, нові великі тракторні й автомобільні заводи та нові великі «соціалістичні міста», закладені посеред боліт. Незважаючи на це, Біломорський канал виділяється навіть серед інших проявів гігантоманії 1930-х років.
По-перше, канал являв собою — і про це багато хто в Росії знав — втілення дуже давньої мрії. Перші плани побудови такого каналу розроблялися ще у XVIII столітті, коли царські купці шукали нового шляху для своїх навантажених лісом і корисними копалинами кораблів з холодних вод Білого моря до торгових портів Балтики — так, щоб не потрібно було 370 миль плисти Північним Льодовитим океаном вздовж довгого берега Норвегії[277].
Також це був вкрай — до нестримності — амбітний проект, що почасти і пояснює, чому ніхто не брався за нього раніше. Для побудови каналу потрібно було прокопати 141 милю, звести п’ять гребель і 19 шлюзів. Радянські плановики мали намір побудувати його, використовуючи якнайпримітивнішу техніку, в доіндустріальному північному районі, в якому ніколи не проводилося належних геологічних зйомок і який був, за словами Максима Горького, «гідрологічною terra incognita»[278]. Однак саме в цьому, можливо, і полягало те, що так приваблювало Сталіна. Він прагнув технічного тріумфу — якого так і не зміг добитися старий режим, — і прагнув його якомога швидше. Він вимагав не просто побудувати канал, а побудувати його за 20 місяців. Після закінчення канал носитиме його ім’я.
Сталін був ініціатором і найпалкішим прихильником ідеї побудови Біломорського каналу — і Сталін хотів, щоб канал будували саме в’язні. Перед будівництвом він розлючено засуджував тих, хто сумнівався у необхідності реалізації такого дорогого проекту, адже обсяг вантажів, що перевозяться Білим морем, був порівняно незначним. «Мені сказали, — писав він Молотову, — що Риков і Квірінг хочуть знищити справу Північного каналу, всупереч рішенням Політбюро. Треба збити з них пиху і дати по руках». Під час засідання Політбюро, на якому обговорювалося питання каналу, Сталін також поспіхом написав гнівну записку, яка свідчить про його віру у працю в’язнів: «Щодо північного відтинку каналу, я думаю покластися на ГПУ [працю в’язнів]. Водночас ми маємо когось призначити, щоб підрахував ще раз витрати на будівництво цього першого відтинку… Надто багато»[279].