Незважаючи на це, надзвичайна поспішність і брак планування неминуче призводили до страждань. Мірою просування будівництва по маршруту каналу мали бути збудовані нові табори. В’язні й поселенці прибували на кожне з таких місць і нічого там не знаходили. Перед тим як почати роботу, їм треба було будувати собі дерев’яні бараки і самим організовувати постачання харчів. Траплялося, що сильні карельські морози убивали їх ще до того, як вони встигали це зробити. За деякими підрахунками, загинуло понад 25 тисяч в’язнів — до цього числа не входять звільнені через хворобу або нещасні випадки й ті, що померли невдовзі після звільнення[286]. Один із в’язнів, О. Ф. Лосєв, писав дружині, що дуже хотів би повернутися у нетрі Бутирської тюрми, бо йому доводиться лежати на таких переповнених нарах, що «коли протягом ночі повертаєшся з боку на бік, принаймні чотири-п’ять чоловік також мають повернутися». Ще сумніше наступне свідчення хлопчика, сина висланих куркулів, яких депортували разом з усією родиною до одного з поселень, щойно побудованих поблизу каналу:
«Закінчили ми життям у бараці з двоповерховими нарами. Оскільки в сім’ї були маленькі діти, нам дали нижній поверх. Бараки були довгі й холодні. Печі топилися 24 години на добу завдяки тому, що в Карелії повно дров… наш батько і головний годувальник отримував на всіх нас третину відра зеленкуватого супу, у темній воді якого плавали два чи три зелені помідори або огірок, кілька шматків мороженої картоплі, перемішані з 100–200 грамами ячменю або гороху».
Ще хлопчик згадував, що його батько, який працював на будівництві нових будинків для поселенців, отримував 600 грамів хліба. Цього мало вистачати для всіх дев’ятьох членів родини[287].
Тоді, як і пізніше, деякі проблеми знаходили своє віддзеркалення в офіційних документах. На зборах партійного осередку Бєлбалтлагу у серпні 1932 року звучали скарги на погану організацію постачання харчів, бруд у кухнях і почастішання випадків цинги. Секретар осередку з песимізмом написав: «Не маю сумніву, що канал вчасно збудований не буде…»[288]
Однак більшість не сумнівалися. Справді, у листах і звітах начальства каналу періоду його будівництва звучать приголомшливі панічні ноти. Сталін проголосив, що канал буде збудовано за 20 місяців, і його будівники добре розуміли, що засоби їхнього існування, а може, і саме життя залежать від його закінчення за 20 місяців. Для пришвидшення роботи начальники таборів почали застосовувати методи, які вже використовувалися у «вільній» роботі, зокрема «соціалістичне змагання» між бригадами — перегони за першість у виконанні норми, вивезенні каміння чи копанні ям, — а також нічні «штурми», під час яких в’язні «добровільно» працювали по 24–48 годин. Один із в’язнів згадує момент, коли над місцем роботи розвісили електричні лампи, щоб можна було працювати 24 години на добу[289]. Інший в’язень отримав за добру поведінку 10 кілограмів білого борошна і п’ять кілограмів цукру. Він віддав борошно у табірну пекарню. Там йому спекли кілька хлібин, які він сам і з’їв за один раз[290].
Поряд із змаганням керівництво також сповідувало культ «ударної праці». Пізніше «ударників» було перейменовано на «стахановців», на честь Олексія Стаханова, шахтаря, який вирубував неймовірні кількості вугілля. Ударниками і стахановцями були в’язні, які перевиконували норми і через те отримували додаткові харчі та особливі привілеї, зокрема право (немислиме у наступні роки) на нову неробочу одежу щороку — на додачу до нового комплекту робочого одягу кожні шість місяців[291]. Кращі працівники також отримували значно кращу їжу. У їдальнях вони їли за окремими столами, під плакатами з написами «Найкращим працівникам — найкраща їжа». Ті, хто працювали гірше, сиділи під плакатами «Тут дають гіршу їжу відмовникам [отказникам], неробам, ледарям»[292].
Зрештою, найкращих працівників раніше звільняли: за кожні три дні роботи зі стовідсотковим виконанням норми в’язневі списували один день його терміну. Коли у серпні 1933 року будівництво каналу було закінчене — вчасно, — звільнили 12 484 в’язні. Багато інших одержали медалі й нагороди[293]. Один із в’язнів святкував своє дострокове звільнення з традиційними російськими хлібом-сіллю під вигуки глядачів «Ура будівникам каналу!». У розпалі свята він почав цілуватися з якоюсь незнайомою жінкою. Свято для них закінчилося проведеною разом ніччю на березі каналу[294].