Працюючи над цією книжкою, я знайомилася з їхніми працями, а також із джерелами двох типів, які десять років тому були недоступні. Перший — це величезна кількість нових спогадів, які почали публікуватися у 1980-ті роки в Росії, Америці, Ізраїлі, країнах Східної Європи та інших країнах. У написанні книжки я використовувала їх дуже широко. Раніше деякі фахівці з радянської історії побоювалися покладатися на спогади колишніх табірників, стверджуючи, що їх автори мали причини політичного характеру для того, щоб спотворювати власну історію, що більшість писали свої спогади через багато років після звільнення і що багато з них запозичували історії в інших, коли не могли чогось пригадати самі. Незважаючи на це, після ознайомлення з кількома сотнями табірних спогадів і бесід з приблизно двома сотнями людей, які пройшли через табори, я зрозуміла, що цілком можливо виділити ті, що видаються недостовірними, запозиченими чи надто політизованими. Також, на мою думку, хоча спогади і не можуть бути надійним джерелом імен, дат і цифр, вони є неоціненним джерелом інформації іншого роду, особливо того, що стосується життя в таборах: стосунки в’язнів, конфлікти між різними групами, поведінка охорони й адміністрації, роль корупції, навіть кохання і пристрасті. У своїй роботі я свідомо використовувала спогади тільки одного письменника — Варлама Шаламова, в основу творів якого покладено його власний табірний досвід — тому, що його оповідання грунтуються на реальних подіях.
Наскільки це було можливим, я також підкріплювала спогади архівними матеріалами — парадоксально, та далеко не всі користуються ними. Як буде видно у книжці далі, сила пропаганди в Радянському Союзі була такою, що вона часто змінювала сприйняття дійсності. З цієї причини історики в минулому обгрунтовано не покладалися на радянські офіційні документи, які часто спеціально готувалися і публікувалися для того, щоб приховувати правду. Однак таємні документи — документи, які сьогодні зберігаються в архівах, — виконували іншу функцію. Для того щоб керувати таборами, адміністрації ГУЛАГу потрібно було вести записи. Москві потрібно було знати, що відбувається в областях, області мали отримувати вказівки з центру, потрібно було вести статистику. Це не означає абсолютної достовірності таких архівних документів — чиновники мали свої причини спотворювати певні факти, — але якщо використовувати їх розумно, вони можуть пояснити дещо з того, що не пояснюють табірні спогади. А найважливіше те, що вони допомагають зрозуміти, навіщо будувалися табори — чи принаймні мету, досягнення якої вимагав від них сталінський режим.
Правда також і те, що архівні матеріали значно різноманітніші, ніж багато хто очікував, і що вони розповідають історію таборів з багатьох різних точок зору. Я, наприклад, мала змогу працювати з архівом адміністрації таборів, зі звітами інспекторів, з фінансовими рахунками, листами начальників таборів до їхнього московського керівництва, рапортами про спроби втеч і списками музичних вистав, що ставилися табірними театрами, — все це зберігається в Державному архіві Російської Федерації в Москві. Я також зверталася до стенограм партійних з’їздів і пленумів та документів, які мали гриф «Особая папка» — документів зі сталінського «спецархіву». Завдяки допомозі інших російських істориків я могла користуватися деякими документами з радянських військових архівів та архівів служби внутрішніх військ, які охороняли табори, де містилися, наприклад, списки того, що дозволялося і чого не дозволялося брати з собою арештованим. За межами Москви я також мала доступ до деяких місцевих архівів — у Петрозаводську, Архангельську, Сиктивкарі, Воркуті та на Соловецьких островах, — у яких є документи із записами подій повсякденного табірного життя, а також до архівів Дмитлагу (його в’язні будували канал Москва-Волга), які зберігаються в Москві. В усіх цих архівах є записи щодо повсякденного життя в таборах, наряди, списки в’язнів. Одного разу мені принесли купу архівних документів Кедрового Шору, маленької філії Інти, гірничодобувного табору за Полярним колом, і люб’язно запитали, чи не хочу я їх купити.