Ооба, донька капітана піратів, збагнула, чого прагнули князівські можновладці, виряджаючи корабель у море. Вона переконала юнаків, що плекали ризиковану затію перетнути море в пошуках обітованого краю, плисти понад берегом на схід. А стернували під її наглядом піратські доньки.
Бабуся втішено розповідала:
— Під час плавання на судні всім заправляли жінки. Руйнівник спочатку нічим не вирізнявся з-поміж молодиків, погоджувався в усьому з братовою, Ообою. Аж надвечір третього дня плавання, коли корабель, що плив півколом на схід, наблизився до гирла Авадзі, він узяв команду на себе й звелів звернути до ріки. Вітер якраз був ходовий. Адже біля моря цієї пори року завжди увечері дме з моря свіжий вітерець!
Руйнівник звернувся до Ооби, яка командувала дівчатами:
«Ми мали плисти від берега просто в море. Ми хотіли заснувати своє поселення на іншому боці. Але ті, хто нас вирядив, воліли, щоб ми помандрували до Країни мерців, на морське дно. Ти, Ообо, проклавши шлях на схід понад берегом, врятувала нас від потойбічного світу. Але скільки ж можна плисти на схід та на схід?
Чи не краще податися річищем углиб суходолу, подалі від моря, подалі від царства мертвих?»
4
Ковасухіто, Руйнівник.
Його велетенська тінь лежить на першій же казці селища в долині. Ще не вирізнившись серед вигнанців із призамкового міста молодих бешкетників, він уже привернув до себе увагу.
Бабуся розповідала, що він зажив слави людини, схильної до крайніх рішень.
— Знаєш, найбільше схильні до крайнощів у розумуванні діти, — додавала вона значуще, пильно дивлячись на мене. — Коли їх вирядили на кораблі в море, і Руйнівник, і його друзі, власне, й були ще майже діти. Окрім хіба що Ооби!
На той час я неабияк захоплювався арифметикою, тож подумав, що оці «крайні рішення» Руйнівника полягають, очевидно, в тому, щоб перемінити знак у своїй поведінці на «мінус», якщо почате із знаком «плюс» виходить на гірше.
І, таким чином, виправити становище.
Уявімо собі дотичну до великої дуги — берега моря. Якщо плисти в море під прямим кутом до неї, то знайдеш хіба що могилу на морському дні. Та коли рухатися в протилежному напрямку, тобто вглиб суходолу, підійматимешся все вище й вище в гори та, можливо, відкриєш новий світ.
Світ життя, на противагу потойбічному…
Корабель, підхоплений припливом, що гнав воду з гирла проти течії високо вгору, підіймався річищем Авадзі. Ріка була глибока й повновода. Проте морське судно — не плоскодонка, якій за іграшку річкова мілизна.
Але чому ж Ооба, так обізнана з мореплавством дочка піратського капітана, без найменшого вагання звеліла дівчатам-остров’янкам скерувати корабель у річкове гирло? Може, вона вже вірила, що Руйнівник-ватажок здатен прийняти «крайнє рішення», яке допоможе подолати перепону, коли корабель не зможе плисти далі, сівши на дно ріки?
Того ж дня, коли зайшло сонце, у місячному сяєві корабель раптом скреготнув днищем по піску, здригнувся і зупинився як укопаний.
Ооба, нічого не сказавши щодо того, чи мав слушність Руйнівник, коли скерував судно до гирла, звернулася до супутників:
«До наступного відпливу треба дати раду нашому кораблю, інакше застрягнемо остаточно. За роботу, поки не зійшло сонце і нас не помітили!»
А Руйнівник додав:
«Розберемо корабель, поробимо з нього плоти, повантажимо припаси, збіжжя, тварин та начиння й попливемо далі, вгору по річці! А зайві рештки корабля нехай відплив несе в море, начебто ми розбились і потонули».
Молодики, що під час плавання не мали до чого прикласти рук, завзято заходилися при місячному світлі розбирати судно.
То була перша справа Ковасухіто, Руйнівника, яка справджувала його ім’я.
5
Найбільше звершення Руйнівника з тих, за які він дістав своє прізвисько й
висунувся у ватажки гурту юнаків — коли замість іти у відкрите море, вони
підіймалися річкою далі від узбережжя, бо замість Країни мерців на морському дні
прагнули створити високо в горах новий обітований край, країну життя. Це було,
коли Руйнівник висадив у повітря припасеним заздалегідь порохом скелину, що
постала на шляху.
На той час, просуваючись річищем угору, подорожні дісталися місця, де з
каменя по краплині точилася вода. Дехто з наших сільських дідів казав, що скелина та
— насправді просто брили злежалої чорної землі, проте я наче й зараз чую, як дивно з