— Селяни, раді тому, що з року в рік зростає виробництво воску, що прокладено
торговий шлях через гори, взялися розбудувати «воскову комору». І якраз слушно, бо
в ній зміг оселитися Руйнівник, коли повернувся в долину!
Я одразу ж перебив бабусю запитанням:
— Але ж ти сама казала, що Руйнівник вирушив «на той бік» разом з друзями-
Будівничими!
Бабуся відказувала:
— Хто міг піти «на той бік», той може й повернутися звідти! Щовечора
Руйнівник засиджувався допізна у «восковій коморі», читав, а тоді виходив із
свічником у руках вмиватися. Він помітив, що краплі воску зі свічки, коли падають у
глечик, розпливаються на воді, наче білі квіти.
Відтоді й почали у нас по-новому топити віск. Хіба ж із цього не ясно, що у
«восковій коморі» таки мешкав Руйнівник? Та і як могли молодики самотужки
прокласти торговий шлях через гори у краї, про які ніколи й не чували? Невже
незрозуміло, що їх скерував Руйнівник?
Отож, як оповідала бабуся, у кімнаті в закуті «воскової комори» жив собі сам-
один, хтозна-допоки велетень-Руйнівник, якому вже минуло сто з добрячим гаком
років. Ооба померла давним-давно, тому нікому було жити з Руйнівником у «восковій
коморі» й повсякдень дбати про нього.
Сам Руйнівник був уже застарий, щоб робити свої колишні вранішні «вправи»
— розбігатися гребенем, обертатися навколо стовбура тополі й зістрибувати на
«приступку з десять мат». Він навіть облишив, як колись, доглядати «велику загату».
Коли ж новий спосіб топити віск узвичаївся, а торговий шлях через гори освоївся, він
збайдужів і до цього й перестав спілкуватися з селянами.
Через деякий час збудували нову комору, а до «воскової комори», де відлюдно
жив Руйнівник, перестали ходити. Лише старі жінки й далі носили туди їжу, наче
пожертву на божник, як колись їхні матері та бабусі — до лісу, коли Руйнівник мешкав
там.
Та все ж те, що в закуті «воскової комори» живе Руйнівник, висіло, наче
страшний тягар, над головами жителів долини. І от, як спалах, усіх охопило бажання
позбутися цієї велетенської гнітючої тіні. Більшості селян здавалося, що Руйнівник
ніколи не помре власною смертю. Адже з усіх богатирів, що пішли разом «на той
бік», він один повернувся в долину. Тож позбутися його, певно, можна тільки
вбивши. Але убити треба так, щоб велетень-Руйнівник уже запевне не повернувся «на
цей бік».
А як саме — про те довго радилася сільська старшина — колишній завзятий
«молодий люд».
Отак каже оповідь.
25
І тут на сцені з’являється Сіріме, або Задоокий. Крім похмурої моторошної
легенди про те, як Сіріме збирався позбавити життя Руйнівника, з цим диваком
пов’язана улюблена дитяча гра нашої долини — малювати кремінчиком на землі
чоловічка, в якого з-поміж сідниць визирає око.
Сіріме-Задоокий був недоумкуватий волоцюга, що завжди тинявся дорогою
біля села. Волоцюга волоцюгою, але, як і кожен у селі, крім тих, що їздили через гори
торгувати воском, він ніколи не залишав долини.
Цей вайлуватий велетень, звичайно, був неспроможний дертися гірськими
стежками. Коли закладали селище, хлопці працювали на свіжому повітрі в самих
фундосі, а дівчата — в самих спідничках-косімакі, як чорти та грішники на картинах
пекла.
А коли селище увійшло в звичайний плин життя, усі, звісно, стали носити
охайні кімоно. У селищі ткали полотно та бавовняну тканину, а відколи розпочалася
торгівля воском, у долині з’явилися навіть голландські та китайські шати. Деякі я
навіть сам бачив у храмовій скарбниці. Але отой Сіріме вештався долиною в чому
мати спородила, навіть без фундосі, прикривши страмне місце жмутком соломи. А
ззаду здавалося, що в нього з-поміж сідниць стирчить око. Тож і сідниці виглядали,
наче безсоромна реготлива пика.
Задоокого ще прозивали «дорожнім бевзем» та «дурником-гулякою». Бо навіть
узимку він спав, прикрившись матою, десь при дорозі, вранці прокидався найпершим,
а смерком, коли всі вкладалися спати, ще довго чалапав дорогою. Сіріме народився
невдовзі по тому, як Будівничі оселилися в долині, але через недоумство його малим
покинули в лісі. Він вижив і повернувся в долину, та ніхто не визнавав його за свою
дитину. Сіріме жив уже бозна-скільки і, так само, як старі мешканці долини, що
прожили по сто з лишком років, «велетнів», хоч і повільніше.