Выбрать главу

— Селяни, раді тому, що з року в рік зростає виробництво воску, що прокладено

торговий шлях через гори, взялися розбудувати «воскову комору». І якраз слушно, бо

в ній зміг оселитися Руйнівник, коли повернувся в долину!

Я одразу ж перебив бабусю запитанням:

— Але ж ти сама казала, що Руйнівник вирушив «на той бік» разом з друзями-

Будівничими!

Бабуся відказувала:

— Хто міг піти «на той бік», той може й повернутися звідти! Щовечора

Руйнівник засиджувався допізна у «восковій коморі», читав, а тоді виходив із

свічником у руках вмиватися. Він помітив, що краплі воску зі свічки, коли падають у

глечик, розпливаються на воді, наче білі квіти.

Відтоді й почали у нас по-новому топити віск. Хіба ж із цього не ясно, що у

«восковій коморі» таки мешкав Руйнівник? Та і як могли молодики самотужки

прокласти торговий шлях через гори у краї, про які ніколи й не чували? Невже

незрозуміло, що їх скерував Руйнівник?

Отож, як оповідала бабуся, у кімнаті в закуті «воскової комори» жив собі сам-

один, хтозна-допоки велетень-Руйнівник, якому вже минуло сто з добрячим гаком

років. Ооба померла давним-давно, тому нікому було жити з Руйнівником у «восковій

коморі» й повсякдень дбати про нього.

Сам Руйнівник був уже застарий, щоб робити свої колишні вранішні «вправи»

— розбігатися гребенем, обертатися навколо стовбура тополі й зістрибувати на

«приступку з десять мат». Він навіть облишив, як колись, доглядати «велику загату».

Коли ж новий спосіб топити віск узвичаївся, а торговий шлях через гори освоївся, він

збайдужів і до цього й перестав спілкуватися з селянами.

Через деякий час збудували нову комору, а до «воскової комори», де відлюдно

жив Руйнівник, перестали ходити. Лише старі жінки й далі носили туди їжу, наче

пожертву на божник, як колись їхні матері та бабусі — до лісу, коли Руйнівник мешкав

там.

Та все ж те, що в закуті «воскової комори» живе Руйнівник, висіло, наче

страшний тягар, над головами жителів долини. І от, як спалах, усіх охопило бажання

позбутися цієї велетенської гнітючої тіні. Більшості селян здавалося, що Руйнівник

ніколи не помре власною смертю. Адже з усіх богатирів, що пішли разом «на той

бік», він один повернувся в долину. Тож позбутися його, певно, можна тільки

вбивши. Але убити треба так, щоб велетень-Руйнівник уже запевне не повернувся «на

цей бік».

А як саме — про те довго радилася сільська старшина — колишній завзятий

«молодий люд».

Отак каже оповідь.

25

І тут на сцені з’являється Сіріме, або Задоокий. Крім похмурої моторошної

легенди про те, як Сіріме збирався позбавити життя Руйнівника, з цим диваком

пов’язана улюблена дитяча гра нашої долини — малювати кремінчиком на землі

чоловічка, в якого з-поміж сідниць визирає око.

Сіріме-Задоокий був недоумкуватий волоцюга, що завжди тинявся дорогою

біля села. Волоцюга волоцюгою, але, як і кожен у селі, крім тих, що їздили через гори

торгувати воском, він ніколи не залишав долини.

Цей вайлуватий велетень, звичайно, був неспроможний дертися гірськими

стежками. Коли закладали селище, хлопці працювали на свіжому повітрі в самих

фундосі, а дівчата — в самих спідничках-косімакі, як чорти та грішники на картинах

пекла.

А коли селище увійшло в звичайний плин життя, усі, звісно, стали носити

охайні кімоно. У селищі ткали полотно та бавовняну тканину, а відколи розпочалася

торгівля воском, у долині з’явилися навіть голландські та китайські шати. Деякі я

навіть сам бачив у храмовій скарбниці. Але отой Сіріме вештався долиною в чому

мати спородила, навіть без фундосі, прикривши страмне місце жмутком соломи. А

ззаду здавалося, що в нього з-поміж сідниць стирчить око. Тож і сідниці виглядали,

наче безсоромна реготлива пика.

Задоокого ще прозивали «дорожнім бевзем» та «дурником-гулякою». Бо навіть

узимку він спав, прикрившись матою, десь при дорозі, вранці прокидався найпершим,

а смерком, коли всі вкладалися спати, ще довго чалапав дорогою. Сіріме народився

невдовзі по тому, як Будівничі оселилися в долині, але через недоумство його малим

покинули в лісі. Він вижив і повернувся в долину, та ніхто не визнавав його за свою

дитину. Сіріме жив уже бозна-скільки і, так само, як старі мешканці долини, що

прожили по сто з лишком років, «велетнів», хоч і повільніше.