Легенда ще каже, ніби тіло в нього було брудне й смердюче, завжди обліплене
роїщем мух.
Якось у середній школі вчитель пояснював нам, що значить вираз «наче хмара
мушви» з книги «Описи земель та звичаїв». Не встиг він проказати: «Безліч мух, що
літають роєм», як у класі, що доти сам гув «наче хмара мушви», запала тиша. Вчитель
аж розгубився.
Ще б пак, звідки йому, уродженцю міста, второпати, що сталося. Адже ми
немов побачили просто в класі, біля дошки, привид Сіріме, серед хмари мушви. Всі
ми чули розповіді про те, як він сидів при дорозі, а його обліплювали чорні мухи, а як
ішов, то скидався на рухомий пагорб, так оповивали його роїща мух.
Ось Сіріме й доручила сільська старшина звести зі світу Руйнівника.
Але ж вони були тим самим «молодим людом», який так шанував Руйнівника,
що кожне його слово підносив у ранг закону… Я не втримався від запитання:
— Чому ж їм забаглося вбити ватажка, від якого вони стільки навчилися і який
зробив їм стільки добра? Невже під старість Руйнівник став чинити селищу шкоду?
Бабусина відповідь була така.
Атож, такий як Руйнівник, міг час від часу щось утнути, але чи була від цього
селищу шкода? Навпаки, люди дізнавалися про щось нове. Просто мешканці селища з
часом почали підозрювати, що Руйнівник безсмертний, що він ніколи не помре
власною смертю. І їм стало не по собі від того, що над усім їхнім буттям завжди буде
отакий невмирущий зверхник.
Якщо він і далі бовванітиме горою над їхніми головами, марно чекати якихось
змін на краще. Мабуть, так вони міркували… І дійшли висновку, що надихнути новою
силою селище можна тільки вбивши Руйнівника, саме через те, що він такий
могутній.
— Нам тепер важко це збагнути, але й вони були певні: якщо Руйнівник буде
довіку живий і здоровий, то найгірше за всіх доведеться йому самому…
26
Ще питання, не менш важливе для мене. Чому вбити Руйнівника,
найшанованішу людину в долині, по довгих роздумах визначили саме Задоокому, що
вештався лісовою долиною серед роїща мух?
Бабуся відповідала розважливо і впевнено:
— Руйнівник був найславетніший навіть серед засновників селища, тож марно
було шукати іншого, хто б дорівнявся до нього зростом і міццю. Те розуміли всі. Тоді,
гадаю, комусь і спало на думку, що, може, Руйнівника занапастити здатен Сіріме —
ниций з найниціших, негідний серед найнегідніших у селищі! А може, хтось із
старшини чув про це ще замолоду, коли Руйнівник правив суд.
Бабуся казала також:
— Руйнівникові, мабуть, судилося страждати через сморід. Замолоду його
діймав сморід мулу, накопиченого за скелиною при вході в долину. А на старість на
його життя зазіхав смердюх-Задоокий, обліплений мушвою!
Потім, уже студентом, я згадав якось ці бабусині слова, і мені спало на думку
ось що.
Коли Руйнівникові та його друзям по довгій мандрівці вздовж ріки дальший
шлях перетнула скелина, їм таки добряче дошкулив той болотний сморід. Але ж
повінь змила мул, він зіпсував поля та викликав мор у пониззі. У долині ж виникла
нова земля.
Проте чи не залишився у долині, так би мовити, привид того смороду? Чи не
чекав він нагоди помститися зухвальцям, які висушили мочарі й оселилися в долині,
насамперед їхньому ватажкові, Руйнівнику? І чи не був одержимий цим «привидом
смороду» ниций з найниціших у селищі — Сіріме, що взявся занапастити Руйнівника?
Хай там як, а сільська старшина прикликала Задоокого, яким досі гребувала, і
наказала убити Руйнівника. Той погодився. А що йому лишалося! Якби він
відмовився, його самого, певно, старійшини не пустили б живого, щоб, бува, не
виказав їхнього потаємного, задуму.
Але згодитися Сіріме то згодився, проте як забити Руйнівника, він не мав і
гадки. А зволікати, як застерегла його сільська старшина, теж не годилося.
Думав Сіріме, думав, аж заблукав із своєю мушвою під розложисту тополю
серед села, туди, де зараз бетонний місток. Та й став бубоніти собі під ніс:
— Як же до нього взятися? Та як же його прибити, того Руйнівника? І тут
малюк, який грався на осонні при дорозі, єдиний з сільських дітлахів, хто приязно
ставився до Сіріме, затиснув носа і підскочив до нього.
— Навари побільше отрути, то, запевне, вб’єш і лісового бога! Гукнув він таке і
мерщій утік.
27
Почувши підказку малого, сморідний, обліплений мухами, із жмутком соломи