Аж раптом Малюк казав матері, що сиділа поруч:
«Я йду «нагору», до лісу, де стоїть військо!»
Тоді закочував очі, ніби йому ставало млосно, й падав на долівку. Мати заходжувалася розпускати йому комір та пояс-обі, витирати піт на потемнілому стражденному обличчі хлопця, але жодного разу її клопоти та турбота не зараджували.
… Малюк приходив до тями, знову закочував очі під лоба, наче йому вкрай зле, а тоді казав матері:
«Мейске-сан усе зрозумів, усе розтлумачив. Сказав, треба робити так і так!»
І переказував тихенько, як саме. А вже сама мати передавала Малюкові слова ватажкам.
Отак розповідала бабуся.
6
Відтворюючи зараз по пам’яті бабусині оповіді, я звернув увагу на таке.
Я вже розповідав про Мейске Камеї та його мачуху чи матір. Але ж вона завжди була поруч і з Малюком, в якого нібито втілився дух Мейске-сана, виступаючи посередником між ним та дорослими.
Тобто вона правила за «М» при Малюкові — «Т».
Бабуся розповідала також, що серед двадцяти тисяч тих, для кого повстання проти військової повинності було справою життя або смерті, Малюк виконував ще одну роль. Я вже згадував її в історії з сомом. Коли дорослі сушили голови над якоюсь важкою і ніби нерозв’язною задачею, Малюк казав щось потішне, а коли люди сміялися, їм легшало на душі. То не мусив бути дотеп, просто звичайне для шестирічної дитини химерне міркування підказувало дорослим чи то вихід зі скрути, чи то несподіваний погляд на власне становище та розв’язання задачі, до якого вони навряд чи додумалися б.
Саме так, розповідала бабуся, було і з назвою військової повинності — «кривавий податок». Ватажками повстання були сільські старости та освічені люди.
Серед усіх, хто зібрався на піщаному березі, вони найбільше пишалися приналежністю до школи Тодзю Накае, вченого, який виховав чимало учнів у тутешньому призамковому місті. Хіба ж міг хтось із них не знати, що сполучення ієрогліфів «кривавий податок» означає просто військову повинність, яку щойно обраний уряд вирішив за необхідне ввести задля розвитку країни.
Але Малюк, якого вважали за втілення самого Мейске-сана, заявив:
— То, значить, нові урядовці, як оті дияволи-іноземці, і собі бажають жлуктити людську кров з кришталевих чарок!
Після чого, як кажуть, навіть дорослих, що чудово розуміли обмовку хлопчика, охопив гнів, і невдовзі всі двадцять тисяч підхопили Малюкові слова.
Бабуся казала теж, ніби Малюк — втіленець Мейске Камеї, шестирічний хлопчик, був вродливіший за найвродливішу дівчинку. Його краса мала таку дивовижну силу, що коли він походжав піщаним берегом поміж хиж повстанців, їхні натомлені душі та тіла повнилися новою снагою.
На голові в Малюка був рубець: здається, в нього ще від народження бракувало на потилиці якоїсь кісточки (до речі, іншого разу бабуся розповідала, що в тому ж самому місці рубець від удару мечем мав і Мейске Камеї), отож мати збирала хлопчакові волосся в жмутик, щоб сховати скалічену потилицю. Але коли Малюк, як то усякий хлопчак, бігав та пустував, той жмутик підстрибував, так що рубець було видно. Та це не псувало Малюкової вроди.
Бабуся так вміло передражнювала тих, хто захоплювався красою Малюка, що, здавалося, її саму приворожила та неписана краса.
Бабуся казала:
— Навіть лисинка на рубці була така гарна, що парубки з «молодого люду» вмисне повиголювали й собі такі ж круглячки на потилицях.
Повстання проти військової повинності врешті-решт скінчилося перемогою.
Тож столичний урядовець, що від самого початку ставив йому чоло та мав погамувати селян, не міг повернутися до Токіо й покінчив із собою на заїжджому дворі в підзамчі. Малюк переказав повстанцям останню волю Мейске Камеї, і всі двадцять тисяч, прибравши як слід піщаний берег, розібралися в загони по селах та подалися вгору за річкою по домівках, сумуючи, що мусять розлучатися.
Та коли загін із нашого села повернувся до лісової долини, Малюка вже й сліду не лишилося.
7
Куди ж зник Малюк — втіленець Мейске-сана? Він пішов «нагору», до нетрів навколо долини. Я зрозумів це навіть раніше, ніж почув від бабусі, що пішов він аж ніяк не звичайною стежкою, що вилася через сад до лісу. Та все одно, коли бабуся розповіла мені, як саме зник Малюк, я був вражений і безмежно зворушений.
Враження було тим глибше, що бабуся, яка народилася й виросла у нашому селі в долині, чула це в дитинстві, за її словами, від самої матері Малюка.
Коли прибирати берег майже скінчили й хижі розібрали, Малюк із матір’ю відпочивали у єдиному справжньому будинку, де доти був повстанський штаб.