крізь ті бамбукові рури.
Ще малим я чував, ніби залишки бамбукових рур по П’ятдесятиденній війні й
досі лежать на дні ріки. То був один із «слідів», про які казали діти. Казали також, що
в рурах водяться тлусті вугрі.
Я не раз вибирався вниз по річці шукати ті рури з вуграми. І справді знаходив
на глибині в мулі уламки стародавніх бамбучин.
Вганяючи каміння в землю, немов клин, у вузьку улоговину між схилами, де
просто на скелі викинула квіти дика азалія, зводили підмурівок греблі. Вода тим
часом текла крізь бамбуковий водовід.
Далі всі мешканці селища, старе й мале, тягали солом’яні торби з землею і
мурували греблю.
Починаючи від розчистки землі друзями й подругами Руйнівника в легендарні
часи заснування селища в долині, спільна праця завжди знаменувала поворотні
моменти в його історії.
Отож мені, навіть малому, неважко було уявити, що саме таким чином
споруджували оцю греблю.
Поки зводилася загата, будівельники завважили, що долина не знати звідки
почала просякати смородом. Земля потроху обсипалася з греблі, забивала бамбукові
рури, і вода поступово накопичувалася в долині.
Вода була чорна й смердюча. І здавалася отруйною.
11
Настав день, коли Руйнівник сповістив уві сні сільській старшині, що війна на
порозі.
Селище вже лежало під водою, каламутна чорна вода, плюскочучи хвилями об
греблю, наче перевіряла її на міцність.
Розвідувальний загін, що діяв, незважаючи на загрозу будь-якої хвилини
загинути, якщо вода прорве греблю, доніс уранці, що армія Великої Японської Імперії
наближається.
Точно опівдні підірвали динаміт, заздалегідь закладений під греблею, як колись
Руйнівник — скелину чи то брили злежалої землі. Каламутна вода під хмарою
згустілого за останні кілька днів смороду несамовито ринула вниз рухомою стіною.
Сморідна чорна вода змила разом із кіньми й змішану роту регулярної армії
Великої Японської імперії, що підіймалася дорогою на дні V-подібної ущелини в лісі,
викликала спалах хвороби серед дітей у пониззі, зробила на кілька років
непридатними для обробки поля.
Зібрати останки загиблих під повінню офіцерів і солдатів, поки чутка про
трагічну загибель роти не поширилася в народі, після чого виконати доручене їй
бойове завдання, тобто зайняти селище в лісовій долині, яке зухвало посміло
опиратися японській армії, — такий наказ дістала новосформована друга змішана рота.
По коліно в смердючому болоті, солдати викопали з чорного баговиння трупи,
а тоді без найменшого перепочинку рушили вздовж берега річки, грузнучи в мулі,
угору, до місця призначення.
Першою жертвою розлючених вояків у селищі став старий на прізвисько «Той,
що не злізає з дерева». Вже в зрілому віці він залишив долину, вибудував хижу
просто на дереві й прожив там аж до старості. Жив він подаянням мешканців селища
та «висілка».
Різниця полягала в тому, що звичайному жебракові подають, нахиляючись до
нього, а тут доводилося підносити вгору, наче вельможній особі.
«Той, що не злізає з дерева» не тільки мешкав у хижі на дереві, але й стрибав із
гілки на гілку. Якщо іноді йому випадала потреба спуститися в долину, він, скільки
міг, перестрибував з дерева на дерево.
А як далі подітися не було куди, скакав на руках, щоб не торкатися ногами
землі.
Солдати з роти, що простувала через драговину, сприйняли старого, що
ховався в гущавині на дереві, за велику мавпу, такий він був обірваний,
розкуйовджений та худий.
Брудні, спітнілі, розлючені вояки, аби зірвати злість, підстрелили його. Від
вигляду пораненої потвори, що намагалася тікати, стрибаючи на руках, солдати
остаточно очманіли.
Кілька чоловік кинулися до «Того, що не злізає з дерева» й забили його
насмерть.
12
Коли розвідувальний загін повідомив, що солдати другої роти підстрелили, а
потім і добили «Того, що не злізає з дерева», мешканців селища й «висілка» й собі
охопила невимовна лють. Було спаплюжено весь триб життя лісової долини.
Щоправда, збройні сили селища були у стані війни з армією Великої Японської
імперії відколи загатили ущелину в «шийці», а потім висадили греблю, викликавши
повінь.
Але для більшості мешканців долини то була лише війна за наказом, що його
виголосив Руйнівник старійшинам у спільному сні, війна, на яку треба йти не