Отакими марними скаргами волала та чолобитна. Ось і ще один бік вдачі Мейске-сана — Спритника, бо точнісінько так здіймав лемент і Спритник з індіанських легенд, коли його скубли норка чи бурундук.
Тим часом у Кіото Мейске-сан найняв собі джур. Мало того, вбравши їх у військові накидки з імператорським гербом-хризантемою, повернувся в рідний край під музику військового оркестру — барабана, гонга та двох флейт. Цим маршем він хотів показати зловорожим до нього князівським урядовцям, що тепер він непідвладний князеві, бо служить імператорському домові.
11
Отак Мейске-сан пройшов призамковим містом під оркестр, наче хотів показати, що нині служить імператорському домові, тож влада князя на нього не поширюється. Молоді самураї, звісно, не второпали, так це, чи ні. Але яким ударом була та процесія для верхівки нашого маленького князівства на Сікоку, яка напередодні Реставрації вагалася, на чий бік стати остаточно: чи то імператора, чи то сьогунату! Привселюдно заявити: «Не збираюсь коритися князеві-гнобителю», та ще аж так — вийшовши на вулицю під звуки військової музики — це було гідне Мейске- сана, який завжди чинив так, як вважав за потрібне.
Так само бучно веселився і Спритник у легендах вінебаго, коли його осявав вдалий задум, хоч і собі раз по раз встрявав у халепу.
За моїх часів у нашому селищі дітлахи мали улюблену гру — «похід Мейске- сана». Цю розвагу влаштовували першого ж погожого після весняних дощів дня.
Узявши барабани, а замість інших інструментів — бляшані ночви, та висвистуючи, ми крокували навколо кварталу і вигукували: «Чоловік — то чарівне дерево Удон, що квітне раз на три тисячі років!»
Хлопчак, що простував попереду оркестру, правлячи за Мейске-сана, підмальовував собі тушшю під носиком величезні вуса. Поробивши з газет похідні накидки, ми навіть — але, щоб, крий боже, не побачив поліцейський — прикрашали їх імператорським гербом-хризантемою, а на голови вдягали шоломи, також газетяні; на них, як на прапорі, красувалося червоне коло сонця. Поруч із хлопцем, що зображав свавільного Мейске-сана, крокувала єдина в цій грі дівчинка з волоссям, зібраним на потилиці в жмутик — ніби мати чи то мачуха Мейске-сана.
Що ж то було, як не гра у М/Т?!
М/Т зустрічається і в легендах індіанців вінебаго, а саме в тому циклі, де за Спритника править хитрун-заєць. Зайця вчить розумові його бабуся. Проте вона не може дати ради бешкетникові-онуку, через якого втрапляють у біду, а то й гинуть її улюблені родичі.
Бабусі інколи страшенно кортить навіть покарати зайця, але завжди це тільки їй самій виходить на гірше. Тож вона знову мусить терпляче опікуватись онуком.
Знайоме почуття приязні зродилося і коли я читав той цикл легенд племені вінебаго. Я відчував їхню спорідненість з казками свого рідного селища в лісовій долині. Але — і це чи не найголовніше — я ніби бачив на тлі легенд свою власну бабусю, від якої колись мені довелося терпляче слухати ті казки.
Чому ж саме я мусив щодня слухати від бабусі казки нашого селища?
Можливо, просто тому, що моя бабуся була неперевершеною оповідачкою?
Наскільки пам’ятаю, я не встигав про це замислитися, бо відразу ж заслухувався казкою. За кілька років до смерті, коли бабуся страшенно змарніла й перетворилася на висхлу стареньку з шафрановою шкірою на обличчі, я, мов той заєць з індіанських легенд, щоб утекти від бабусиних оповідок, ладен був устругнути якусь витівку.
Та навіть коли бабуся вже не підводилася з долівки, все одно вдавалося якимось їй одній відомим дивом принаймні раз на день всадовити мене коло себе й змусити слухати розповідь.
12
Які ж барвисті були бабусині казки про наше лісове селище в долині!
Попри загальну міфічну атмосферу, раз у раз відчувалося: історія ця триває й досі. От хоча б оповідь, де виявилося, що її героїня — та сама кульгава на одну ногу старенька, що порається біля казанка з локшиною в одній із сільських закусочних.
Бабуся вміла розповідати, тож слухати її казки була одна насолода, про що б там не велося. І досить мені було присісти, як я заслухувався до нестями. Проте, як я вже казав, пам’ятаю, що останні кілька років бабусиного життя, коли вона вже не підводилася, в найкращому разі, могла трошки посидіти, я щодня, ледве прокидався, починав сушити голову: що вчинити, аби не вмощуватися перед бабусиною постіллю й не слухати її розповідей.