Выбрать главу

тощо».

Вдача у ротного була така, що він терпляче слухав усе, хоч і закипав усередині.

Та коли поштмейстер почав розтлумачувати йому умови перемир’я за

принципами Канта, він не витримав і аж затупотів по долівці, поруч із пораненим,

важкими армійськими черевиками.

Щоб, нарешті, покласти край цьому нечуваному знущанню.

27

П’ятеро тяжкопоранених, що не мали жодної надії на одужання, лежали в класі.

На третю ніч полону їхній стан одночасно погіршився.

Аж раптом у темному класі біля вмираючих де не взялися їхні родичі. Вони, від

малого до старого, спустилися з лісу й тепер оце сиділи, понуривши голови, довкола

бранців, що доживали останні години.

Штаб роти містився в тій же школі, де тримали полонених. Звичайно, вартові

стояли на посту.

Але, мов та вода, просочилися крізь охорону лісові люди й тихо повклякали,

поклавши руки на коліна, навколо мат, де лежали при смерті поранені. Щоб добре

бачити обличчя рідних у світлі місяця, яке заливало долину, кревні присунули до

вікон їхні вбогі ложа.

З лісу для вмирущих принесли чистої джерельної води в брезентових відрах, і

тепер у кожному з тих відер відбивався повний місяць.

На ранок солдати побачили п’ятьох, уже неживих, бранців і п’ять родин, що

побивалися й голосили коло них.

Сповіщений про це ротний розпорядився так: мертвих бунтівників поховати, як

і попередніх, — на галявині за спортмайданчиком, а після похорону допитати їхніх

родичів: як це їм вдалося промкнутися вночі в місцерозташування роти.

За умови чесних і правдивих свідчень, ставитися до них годилося з повагою, як

до перших добровільних перебіжчиків із табору затятих заколотників…

Під наглядом солдатів, які перепочивали купками в затінку школи, родичі —

старі, малі, молодиці з немовлятами на руках — потяглися на спортмайданчик за

солдатами похоронної команди, які несли загорнутих у мати небіжчиків.

Коли процесія досягла середини спортмайданчика, з лісу нагорі зненацька

гримнула й виповнила долину оглушлива жалобна музика.

Як я вже пояснював стосовно «великого ревища», рельєф долини напрочуд

сприяв поширенню звука.

Музика помітно відрізнялася від звичної, вона нагадувала скоріше жалобні

марші американських негрів, де барабан та тарілки відбивають ритм, а фаготи й

сурми ведуть мелодію.

Рідню небіжчиків рев оркестру начеб і не здивував; сповнені суму й печалі,

вони тихо простували далі, отож солдати й собі швидко заспокоїлися, певні, що то

звичайна для цих країв похоронна музика.

Лише ротному, який позирав на процесію з вікна свого штабу, той оглушливий

гармидер видався підозріливим. Та поки він зодягав скинутий з огляду на спекоту

мундир, натягував чоботи та виходив надвір, солдати встигли опустити тіла, загорнуті

в мати, до заздалегідь викопаних могил.

І вже заходилися їх присипати.

А от родини небіжчиків, наче воно так і треба, перетнули галявину і вже

підіймалися схилом за спортивним майданчиком угору.

— Та хіба ж отак відпускають перебіжчиків! — знетямлено загорлав ротний.

Але слова його наступної команди не досягли солдатів, бо музика гриміла й

далі.

Не стріляти ж йому було з пістолета в спину тим, хто підіймався схилом,

похиливши голови, наче так і мав скінчитися похорон!

І не соромити себе перед підлеглими, тупочучи ногами, аби зірвати свою

злість!

Отож ротному нічого не лишалося, як, зціпивши зуби, вертатися до штабу.

Але, зрошений потом ззовні і палаючий від гніву всередині, ротний прийняв

несхитне рішення: підпалити ліс і викурити бунтівників!

Усіх, до останнього собаки!

28

Ще до кінця дня за наказом ротного з роти постачання полку було приставлено

наладований бензовоз. Ротний тим часом провадив рекогносцировку визначених за

тією ж таки півкілометрівкою місць підпалу.

Цілісіньку ніч просидів він без сну над планом бойових дій.

Не спалося і його солдатам.

Останні кілька днів потеплішало, наче повернулося літо, що спливло у

П’ятдесятиденній війні. Проте на ранок заповідалася справжня осінь.

Витираючи піт, перемішаний із брудом, солдати не склеплювали очей у

темряві, пригадуючи важкі дні після вступу в долину. Не гостинний прийом чекав їх

тут, а затята ворожість. Усіх, до останнього, селян.

А ще підступні пастки, єдине неотруєне джерело, відчуття гіркоти й безглуздя