тощо».
Вдача у ротного була така, що він терпляче слухав усе, хоч і закипав усередині.
Та коли поштмейстер почав розтлумачувати йому умови перемир’я за
принципами Канта, він не витримав і аж затупотів по долівці, поруч із пораненим,
важкими армійськими черевиками.
Щоб, нарешті, покласти край цьому нечуваному знущанню.
27
П’ятеро тяжкопоранених, що не мали жодної надії на одужання, лежали в класі.
На третю ніч полону їхній стан одночасно погіршився.
Аж раптом у темному класі біля вмираючих де не взялися їхні родичі. Вони, від
малого до старого, спустилися з лісу й тепер оце сиділи, понуривши голови, довкола
бранців, що доживали останні години.
Штаб роти містився в тій же школі, де тримали полонених. Звичайно, вартові
стояли на посту.
Але, мов та вода, просочилися крізь охорону лісові люди й тихо повклякали,
поклавши руки на коліна, навколо мат, де лежали при смерті поранені. Щоб добре
бачити обличчя рідних у світлі місяця, яке заливало долину, кревні присунули до
вікон їхні вбогі ложа.
З лісу для вмирущих принесли чистої джерельної води в брезентових відрах, і
тепер у кожному з тих відер відбивався повний місяць.
На ранок солдати побачили п’ятьох, уже неживих, бранців і п’ять родин, що
побивалися й голосили коло них.
Сповіщений про це ротний розпорядився так: мертвих бунтівників поховати, як
і попередніх, — на галявині за спортмайданчиком, а після похорону допитати їхніх
родичів: як це їм вдалося промкнутися вночі в місцерозташування роти.
За умови чесних і правдивих свідчень, ставитися до них годилося з повагою, як
до перших добровільних перебіжчиків із табору затятих заколотників…
Під наглядом солдатів, які перепочивали купками в затінку школи, родичі —
старі, малі, молодиці з немовлятами на руках — потяглися на спортмайданчик за
солдатами похоронної команди, які несли загорнутих у мати небіжчиків.
Коли процесія досягла середини спортмайданчика, з лісу нагорі зненацька
гримнула й виповнила долину оглушлива жалобна музика.
Як я вже пояснював стосовно «великого ревища», рельєф долини напрочуд
сприяв поширенню звука.
Музика помітно відрізнялася від звичної, вона нагадувала скоріше жалобні
марші американських негрів, де барабан та тарілки відбивають ритм, а фаготи й
сурми ведуть мелодію.
Рідню небіжчиків рев оркестру начеб і не здивував; сповнені суму й печалі,
вони тихо простували далі, отож солдати й собі швидко заспокоїлися, певні, що то
звичайна для цих країв похоронна музика.
Лише ротному, який позирав на процесію з вікна свого штабу, той оглушливий
гармидер видався підозріливим. Та поки він зодягав скинутий з огляду на спекоту
мундир, натягував чоботи та виходив надвір, солдати встигли опустити тіла, загорнуті
в мати, до заздалегідь викопаних могил.
І вже заходилися їх присипати.
А от родини небіжчиків, наче воно так і треба, перетнули галявину і вже
підіймалися схилом за спортивним майданчиком угору.
— Та хіба ж отак відпускають перебіжчиків! — знетямлено загорлав ротний.
Але слова його наступної команди не досягли солдатів, бо музика гриміла й
далі.
Не стріляти ж йому було з пістолета в спину тим, хто підіймався схилом,
похиливши голови, наче так і мав скінчитися похорон!
І не соромити себе перед підлеглими, тупочучи ногами, аби зірвати свою
злість!
Отож ротному нічого не лишалося, як, зціпивши зуби, вертатися до штабу.
Але, зрошений потом ззовні і палаючий від гніву всередині, ротний прийняв
несхитне рішення: підпалити ліс і викурити бунтівників!
Усіх, до останнього собаки!
28
Ще до кінця дня за наказом ротного з роти постачання полку було приставлено
наладований бензовоз. Ротний тим часом провадив рекогносцировку визначених за
тією ж таки півкілометрівкою місць підпалу.
Цілісіньку ніч просидів він без сну над планом бойових дій.
Не спалося і його солдатам.
Останні кілька днів потеплішало, наче повернулося літо, що спливло у
П’ятдесятиденній війні. Проте на ранок заповідалася справжня осінь.
Витираючи піт, перемішаний із брудом, солдати не склеплювали очей у
темряві, пригадуючи важкі дні після вступу в долину. Не гостинний прийом чекав їх
тут, а затята ворожість. Усіх, до останнього, селян.
А ще підступні пастки, єдине неотруєне джерело, відчуття гіркоти й безглуздя