того, що роблять.
Від гніву й люті, які кипіли в серцях, багато хто ж зубами скреготів,
відчуваючи, що й без наказу командира ладен іти й нещадно палити той ненависний
ліс…
Старійшинам із лісового штабу наснилося тієї ночі, що їх закликав на військову
раду Руйнівник. А на ранок діди, що повиходили на свіже осіннє повітря, видавалися
раптово постарілими, майже столітніми. Такою нечувано напруженою була та нарада
уві сні.
Але рішення про неприпустимість підпалу лісу було остаточне, тож ухвала
наради сумніву не викликала.
П’ятдесятиденна війна завершувалася беззастережною і невідворотною
капітуляцією.
Панотця-настоятеля та двійко вчителів із долини призначили парламентерами.
Викинувши білий прапор, вони спустилися в долину.
Ротний зустрів їх перед строєм, вишикуваним на спортмайданчику для наказу
на останню операцію по боротьбі з лісовим загоном. Прийнявши капітуляцію, він
натомість висунув досить жорсткі умови.
Всі бунтівники, склавши попередньо зброю, мусять зібратися по той бік
«дороги мерців». Після перевірки за подвірною книгою кожен, хто значиться в ній,
може повертатися в долину. А ті, кого в тій книзі не виявиться через «подвійну
бухгалтерію», залишаться біля «дороги мерців».
Всіх їх буде незабарно перепроваджено в розпорядження штабу полку…
Ротний особисто провадив перевірку за подвірною книгою. Ад’ютант
зачитував із книги імена, селяни один по одному виходили наперед.
Коли ж з’являвся старий, ротний уважно придивлявся до нього й питав:
— Це тебе зовуть Руйнівником?
Перевірка за подвірною книгою була тривалою.
В лісі посутеніло, тож коли ад’ютант нарешті закрив подвірну книгу на очах не
записаних у ній, що юрмилися поруч із «дорогою мерців» біля болота, оточеного
старими гостролистами, в пітьмі біліли лише його пальці.
Ні самого ад’ютанта, ні ротного годі вже було виразно розгледіти.
— Ось хто підіймав заколот у тилу Великої Японської імперії! — пролунав у
темряві чіткий голос ротного. — До того ж ви, для кого не знайшлося місця навіть у
подвірній книзі, кого й за громадян вважати не можна, підбурювали чесних людей! За
подвійний злочин проти держави належать суворий суд і жорстока покара. Завтра вас
буде приставлено до штабу полку й віддано військово-польовому судові. А вночі всім
вам залишатися тут — такий мій наказ!
Ротний помовчав, тоді заговорив знову, але його голос, досі характерний для
чесного професійного військового, раптом перемінився.
Наче то промовляв до тебе лагідний батько чи умудрений літами дід:
— Чи є серед вас Руйнівник? А втім, якщо він і є, то навряд чи відгукнеться!
Гадаю, ти даремно підняв своїх на війну. Але чи не даремно й такий, як я, намагається
знищити віковий уклад селища й зробити з нього звичайне собі пересічне село? Всі ці
п’ятдесят днів я тільки й міркував, що про тебе, от і дійшов такого висновку… Але ти,
напевно, не відповіси мені, чужинцеві.
Місяць зійшов над головами людей, що стояли, наче підлісок, у пітьмі біля
болота при «дорозі мерців» серед величезних гостролистів.
І тут вони побачили, що неподалік, на найнижчій гілляці тополі на «приступці з
десять мат», яка видавалася з лісу в долину, погойдується тіло у військовій формі.
Ротний повісився.
Розділ 5.Музика «Лісового дива»
1
Коли я хочу уявити, як саме починалося моє життя, я щоразу бачу одне…
У кімнаті з розчиненим вікном на темний і вологий задній двір (де росло таке
непоказне зовні дерево «вушних затичок» Осікоме) я сиджу перед бабусею, завжди
спокійною і всміхненою, незалежно від того, що в той час відбувалося в селищі, в
Японії, чи в світі.
На її примовку: «Розповідають люди ось що. Правда це чи ні, невідомо, але, як
ідеться про давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?» — я відказую:
«Атож!» — і чекаю на її захопливу розповідь.
При цьому відчуваю, що це вже бозна-вкотре.
Так само бозна-вкотре уявляю я собі кінець свого власного життя.
Записавши останній із переказів селища, «висілка» та лісу, які переповідала
мені бабуся, а по її смерті — сільські діди, з відчуттям чи то вмиротворення, чи то
смутку, заспокоююся на смертному ложі я, обраний селищем Оо-но Ясумаро…
Проте, уявляючи собі отак початок і кінець свого власного життя, прийнявши