болотом…
Але про «лісове диво» казали, що, на відміну від метеорита, воно рухається і
може змінювати колір та форму.
Коли мисливець, що полював у лісі диких кабанів, наляканий появою «лісового
дива», випустив у нього кулю з рушниці, рушниця вирвалася з рук і, наче притягнута
до кулі невидимою ниткою, зникла в «лісовому диві», тільки загуло.
Інший чоловік, що якраз обрубував гілля, упав з дерева просто на «лісове диво»
й навіть не подряпався, не те що забився.
У таких випадках треба було на знак подяки чи перепросин заговорити до
«лісового дива», інакше ноги відмовлялися йти від нього.
Але досить було тій брилі почути людську мову, як її колір і форма починали
мінятися.
«Лісове диво» радіє», — казали ми.
23
Нові чутки про «лісове диво», що пішли долиною, наштовхнули діда Апо й
діда Пері на думку організувати зі школярами «дослідницьку експедицію».
Бо лісоруби з «висілка» розповідали, що здибали в лісі якусь дивовижу,
блискучу, немов із металу, велику, точнісінько як у переказах.
Дітлахи відразу ж почали розносити цю новину, і двійко науковців
запропонували влаштувати туди експедицію, щоб перевірити ті чутки. Спершу мої
друзі тільки посміювалися:
— «Лісове диво»? Таке скажете!
Але дід Апо та дід Пері не відставали:
— Це ж ваші власні батьки й брати кажуть, що начебто бачили в лісі «лісове
диво»! А ви залюбки розносите ці чутки. То чого ж смієтеся, коли йдеться про те, щоб
піти й самим подивитися, що воно там?
Адже старші, які бачили його, досвідченіші за вас! Про нього оповідають
хтозна-відколи, то чому ж не йняти віри тим, хто начебто бачив його зараз? Може, і
перекази лишилися нам через те, що його бачили люди і в давнину!
Це ж не людина, яка колись жила і більше ніколи не з’явиться на світ. Ваші
перекази, як-от про «лісове диво», крім тутешніх місць, ніде більше не знають. Тож
вони мають бути пов’язані з якимись особливостями вашого краю. А коли вже
з’явилися люди, що самі бачили те «лісове диво», то чому б не вибратися в ті місця,
га? І не перевірити!
Скажете, це не науково?
Але що ж не наукового в тому, що можна піти й помацати власними руками?!
Скажімо, до Сатурна вирядити експедицію поки не можна, але ж ми віримо, що він
має кільця та ще й одинадцять супутників! І це науково. То, може, ви й тут
кричатимете: «Одинадцять супутників?! Таке скажете!..»
Щоб ніхто із загону, де були й дівчатка, не відстав у лісі, ми позв’язувалися
червоною стрічкою (яка, навпаки, весь час заважала, чіпляючись за кущі та гілля
дерев) і вирушили в «дослідницьку експедицію».
Проте «лісового дива» так і не знайшли.
Найбільше запам’яталося мені, як ми один по одному вибиралися на плаский
камінь біля «піхов», порослих по берегах кременою.
І співали пісень, рекомендованих міністерством освіти до співу.
Дід Апо та дід Пері напоумили нас: нехай «лісове диво», яке не хоче з’являтися
нам на очі, а значить, ховається десь у гущавині, почує найкраще, що є у людській
мові, — дитячі пісеньки.
Наші науковці припускали, виходячи з того, що «лісове диво» змушує говорити
тих, хто його спіткає, що це — об’єкт, надісланий з іншої планети, аби детально
дослідити людську мову на землі:
— «Лісове диво» було спершу наче папір, на якому нічого не написано: ні
кольору, ні форми. Але щоразу, коли воно сприймало людські слова, то набувало все
нових кольору й форми. Чим вам не записуючий пристрій?
Пам’ятаю, як калатало в мене серце, коли по дорозі додому, наприкінці веселої
«дослідницької експедиції» я слухав розмову близнюків, діда Апо та діда Пері —
спітнілих, вимащених болотом, з павутинням на вилицюватих низьколобих головах,
схожих на дині.
Я ж бо знав, що оповідали в селищі про цих двійко науковців: вони нібито
завели в глухий кут дослідження на військову тему і за це їх вигнали з інституту й
вислали у нашу лісову глушину…
— Яких же кольору й форми буде «лісове диво», коли повністю дослідить
людську мову?
— Не інакше, як прибере форми й кольору величезної людської сльози!
24
«Якщо ми очищатимемо свої душі, то, може, нам і пощастить повернутися до
«лісового дива», де кожен залишатиметься сам собою і, разом із тим, буде часткою
єдності, пов’язаної приязними думками».
Так казала мати в запису на іншій касеті, а після цього додавала: «Головне —