вдосконалювати власну душу за кожного втілення в нового мешканця селища чи
«висілка» аж до повернення нагору, під дерева. Тоді, гадаю, надійде й час
повернутися до «лісового дива». Адже кожного разу, коли я згадую дитинство або
думаю про день смерті, я відчуваю тепло «лісового дива», і це покріплює моє серце.
Отака моя думка!
Замолоду я не розуміла, як таке могло статися, й досить часто переймалася
цим. Але і тоді, і зараз, коли вже стара, я, здається, лише «лісове диво» й брала
близько до серця.
Не розуміла ж я ось чого: якщо в «лісовому диві» кожен зберігав власну
особистість і водночас єднався з іншими приязними думками, то чому ж ми не
перебували в ньому й далі, а розбрелися в широкий світ?
Хіба це не дивно?
Змалку я щодня сушила собі голову над цим, і раз мені навіть здалося, ніби
знайшла відповідь.
Я часто згадувала той випадок!
Мій батько розповсюдив серед сусідів не знаний тут досі прийом риболовлі —
на підсадку. А його навчили так ловити форелі аж на річці Сіманто…
Хитрість була в тому, щоб тримати форель у дерев’яній скриньці вдень, а
ввечері опустити скриньку в дротяному коші у воду.
А вже діставати рибу вранці з того коша — було виключно моїм заняттям.
Якось, зазирнувши в скриньку, помережану отворами, я побачила риб, що
ховалися де темніше й краща течія.
І раптом мені сяйнуло: отак і душі в «лісовому диві»! Рибам добре разом, але
якщо випустити їх у просторий кіш, їм закортить розплистися хто куди.
Отак і ми розбрелися світом!
А як уже покинув «лісове диво», можна донесхочу ламати голову — навіщо,
однак вороття не буде. Втішитися той, хто розкаюється, може лише тим, що зродить у
власній душі свою колишню приязнь.
Думаю, саме завдяки їй очищаються наші душі, щоб колись повернутися до
«лісового дива»!
А що, як ті, хто нині живе на цьому світі, вигублять ту приязнь у власних
серцях?
А що, як вирубають ліс, де ховається «лісове диво», помережать його
просіками, так що видно буде наскрізь?
Чи ж не втратить тоді «лісове диво» до нас своєї любові і чи не відлетить не
знати куди?
А що ж буде з нами, як «лісове диво» полетить десь на зорі геть за Молочний
Шлях, як ти колись казав, К-тяне? Де подінуться наші безпритульні душі?
Як же це сумно!
Де вже для «лісового дива», навіть тимчасового притулку ніде буде знайти
нашим душам, як повирубують ліс!
25
— Коли Хікарі-сан приїздив сам, він багато часу проводив коло мене, слухаючи
радіо. А як класичної музики не передавали, я переповідала йому легенди нашого
краю.
«Ти так уважно слухав, але чи все розумієш, коли говорить така стара людина,
як я?» — спитала я.
І почула у відповідь:
«Звичайно, розумію. Адже ти розмовляєш зі мною японською мовою! Тож не
хвилюйся!»
Надходив час музичної програми, й Хікарі-сан, перепрошуючись зніяковіло,
знову вмикав приймач.
Я, власне, розповідала більше задля власного спокою. Але з Хікарі-сана добрий
слухач!
Знаєш, бува, малу дитину наб’ють на вулиці, а вона притулиться, пригорнеться
бідолашненька до матері й розповідає жалібно, що там приключилося!
От і я, замість плакати, розповідала Хікарі-санові, і що дерева в лісі
повирубували, і що дороги проклали, і що понад самісіньким храмом Місіма-дзіндзя
примостили параболічну антену, так що краєвид з величного перетворився на
легковажний.
Така чиста душа, як у Хікарі-сана, може будь-якої миті повернутися до
«лісового дива».
От я і розповідала йому давні історії, сподіваючись піти туди разом із ним, як
Ооба з Руйнівником чи Мейске-санова мати — з Малюком…
А коли Хікарі-сан повернувся до Токіо, мене почало діймати каяття: хіба ж
могли мої розповіді його зацікавити! Більше коло мене нема нікого, хто, як Хікарі-
сан, слухав би мене стільки днів!..
От я й розбалакалася, не думаючи про Хікарі-сана, а лише як би потішити
власну душу.
Хіба ж так можна!
І лише коли я почула з твоєї машинки музику, яку написав Хікарі-сан і назвав
«Ковасухіто», наче світло раптом осяяло мене зсередини і все довкола. То, виходить,
Хікарі-санове серце сприйняло все, що я розповідала, й відгукнулося музикою! Яка ж
це радість, думала я…
Значить, мої розповіді не дошкуляли Хікарі-санові, я наче радилася з ним, як
знову повернутися разом у лоно «лісового дива»!