Нині я часто сиджу в кабінеті, вслухаючись в цю музику, хоч при цьому майже
не чую реальних звуків: я не переписав касети, перш ніж відіслати її матері, не просив
пані Т. награти мені ще раз на роялі.
Просто вдивляюся в написані сином ноти, щоправда, не дуже на них
розуміючись.
Я, п’ятдесятирічний, умудрений досвідом Спритник, чекаю, поки переді мною
замерехтить світло, забринить ніжна музика «лісового дива».
І голос жінки-матріарха почне найважливішу для очищення моєї душі останню
розповідь…
Я чекаю на примовку:
«Розповідають люди от що. Правда це чи ні, не відомо, але, як ідеться про
давнину, то й вигадку треба слухати, наче правду. Гаразд?»
І я ладен відказати:
«Атож!»