Я не знала, як реагувати, тому мовчки слухала, намагаючись не виявляти жодних емоцій. Власне, виявляти не було чого. Якщо не вирішила досі, чи залучати мене до розслідування, навіщо просила приїхати? Набивати собі ціну, я, звичайно ж, не мала наміру, тому подібні припущення трохи зачіпали. Але все це були не емоції навіть. Так, скороминущі дрібні відчуття… За три роки роботи в агенції я й не до такого звикла. Один замовник, приміром, прямо заявив колись Георгію, що, на його думку, наявність у радіусі двох метрів від серйозних справ легковажних з вигляду білявок із ляльковими очицями неминуче призведе до провалу всього заходу. Ні, звичайно ж, я всім йому подобалася, але ось тільки справи він зі мною вести не збирався. Довелося стиснути зубрі й стерпіти. Жорикові знадобилося навіть вдати, що він відсторонив мене від справи. Власне, це нас і врятувало.
Діючи таємно, я виявилася значно кориснішою.
— Але така форма відповіді свідчить на користь вашої щирості, — провадила режисерка, — після тридцяти перестаєш рахувати довжину цього самого хвостика. Мені, варто зауважити, теж тридцять із хвостиком. Тільки хвостик цей у стократ більший за самі тридцять…
Режисерка знову засміялася, а я раптом зацікавилась.
— А якщо точніше? — не стрималась, щоб не запитати. — Це не для вдоволення цікавості. Моя мама теж сідає на шпагат. Дотепер я вважала це подвигом для її віку… Ось тепер намагаюся визначити, чи рекордсменка вона…
Я раптом зрозуміла, що мелю, й катастрофічно зніяковіла. Настільки, що густо залилася фарбою й потупилась.
— Не турбуйтеся, й так розумію, що в матері вам годжуся, — вона помітила мій стан і вирішила залагодити незручність. — Ваша мама не рекордсменка. Одній моїй подрузі шістдесят сім, і вона в чудовій спортивній формі. Шпагат повздовжній і поперечний. Уявляєте?
Свій вік режисерка все-таки приховала. Хвалити Бога, мені не забракло розуму, щоб дати спокій цьому питанню.
— Не приховуватиму, ви мені сподобалися, — режисерка знову заговорила про справи.
— Мені це лестить, — я не мала підстав, щоб підозрювати її в лесбійському підтексті цих слів, тому остання фраза Зінаїди Максимівни мене дійсно втішила.
— Свіжістю ідей, яскравістю переживань, надміром енергії, врешті-решт, — вела вона далі. — Я вірю в наш спільний успіх. Відчуваю: якщо вже й ви нічого не зможете зробити, то справа безнадійна… Але питання фінансування розслідування вирішую не я. Розумієте?
Я, звичайно, чудово розуміла. Данина часові: щоб займатися чимось, професійних навичок не досить. Потрібно ще й уміти подобатися спонсорам, які найчастіше в суті справи нічого не розуміють. Причому, на жаль, подібний закон діє в будь-якій сфері людської діяльності. Мій колишній сусід на власні вуха чув, як пацієнтка, врятувати котру могла тільки дорога операція, благала медичне світило, яке єдине вміло цю операцію робити, посміхатися та справляти враження приємної людини, коли в палату заходитиме її, пацієнтчин, чоловік. На жаль, подобатися й посміхатись те світило не вміло. Чоловік вирішив, що довіряти свої гроші та здоров’я дружини такому похмурому типові не можна, й усе скінчилося б дуже сумно, якби мій колишній сусід, котрий стажується в світила, не погодився поусміхатись замість свого професора.
Схоже, тепер Зінаїда Максимівна призначить «оглядини». Годину, на котру спонсори прийдуть розглядати того, до кого перекочують (або не перекочують) згодом їхні грошики. Відверто кажучи, мене подібна ситуація зовсім не влаштовувала. Шансів здатися солідною і представницькою я не мала жодних. Крім того, хоча все це й заінтригувало мене, я не мала наміру боротися за таке замовлення. У подібних ситуаціях я свято вірила пані Долі. Якщо справу не передадуть мені, значить, так потрібно. Хоча я погано уявляла, як зможу вийти з цього будинку та спокійно жити далі, знаючи, що дві дівчини потрапили в халепу, і, можливо, моя допомога відіграла б якусь роль у вирішенні їхніх проблем.
— Загалом, із усім батьківським комітетом я познайомлю вас пізніше, якщо ви самі того забажаєте. А ось із головою вам потрібно буде зустрітися якомога швидше… Остаточне рішення з приводу найму — за ним. Це справедливо. Він платить свої власні гроші. Зі свого боку, я, безумовно, повідомлю, що цілком підтримую вашу кандидатуру, — Зінаїда Максимівна раптом перестала бути офіційною. — Катю, я дуже вас прошу, зробіть так, щоб він погодився довіритися вам. Ці виродки з міліції не можуть почати нічого розумного. Повторюють, мовляв, дівчиська пішли з дому за власним бажанням… А я кажу, не може такого бути! Не могли вони, знаючи, що задіяні в спектаклі, просто втекти. Нікого не попередити?! Разом? Це при тому, що перша Героїня (та, котра зникла тиждень тому), не зносила Другої Героїні. Між дівчатками була майже фізично відчутна ворожість.