— Ви ж нікому не казали, що йдете до мене?
«А й справді… Я нікому не казала… Георгій навіть не знає, де мене шукати. От зникну зараз, як акторки! Подивимося, чи вважатиме він, як і раніше, що ця справа „копійки в базарний день не варта“».
— Чому ж, — силкуючись посміхатися, відповіла я, — в мене робота така, що постійно слід бути напоготові. Керівництво завжди знає, де я.
— А, — промовив Хомутов, як мені здалося, розчаровано. — Тоді це, можливо, до вас. Піду зніму слухавку. Заразом прихоплю для вас дискету.
«Заспокойся! — наказала я собі. — Ну що він тобі зробить? Тим більше, „керівництво в курсі“… Такою відповіддю ти кого завгодно відшила б. Зараз чемно забереш дискету і попрощаєшся».
Розуміння того, що я біля мети, ніяк не давало мені спокою. Бути за два кроки від розгадки й бігти за підмогою?!
«Я тільки подивлюся. Тільки одним очком — і відразу повернуся сюди. Скажу, що запаморочилася голова, і я вийшла на повітря».
Я чудово розуміла: якщо вже йти до Шари, то просто зараз, поки Хомутов зайнятий.
«За моїм виходом з квартири літератор, напевне, спостерігатиме. А ось зараз він не готовий до того, що я можу виявити ініціативу».
Я безгучно прослизнула коридором, схопилася за ручку дверей. І цієї миті вони розчинились і я побачила безглуздо усміхнену фізіономію Здорованя Глухонімого…
Розділ про те, скільки дурниць здатні накоїти всього три дами, залишені на самоті
Щоб не закричати, я щосили вчепилася зубами в губу. Глухонімий стривожено глянув на мене й ображено загурчав. Здається, він вирішив, що я дражнюсь. Я миттєво розтягла вкушену губу в посмішці та привітно закивала, жестами показуючи Глухонімому, що він може пройти. Той вочевидь вважав мою поведінку дивною, тому знизав мускулястими плічми і ввійшов у квартиру.
«Нічого, потім простіше буде довести, що мені стало зле».
Я вислизнула на вулицю. На щастя, поглиначі пива вже віддалилися й дивуватися з моєї поведінки не було кому. Я з боязко косувала на хомутовські вікна, пірнаючи в кущі, й раптом завмерла біля уламків статуї.
«Ну, й що далі? По ідеї, якщо Вогнище дійсно існує, то знаходиться воно просто під цією спорудою. Не робити ж підкоп? Припустимо, я Алла з Ларисою. В одній особі. Ось я поговорила з лиходієм Хомутовим, ось кинулася до заповітного місця… Стоп! А обидві ж зниклі акторки вчилися в Політеху! Їм не потрібно було розмовляти з Хомутовим, вони й так знали, кому поклоняються в День студента й біля якого місця тричі викрикують ім’я далеких від мистецтва духів…».
Я полегшено зітхнула. Знімати підозри з тих, кого поважаєш, було приємно. І тут я побачила на постаменті напис коричневою фарбою: «Ключі від підвалу в кв. 5». Кому це здумалося таке писати на скульптурі? Крім того, цей дивний напис було зроблено недавно — нанесено поверх видряпаної цвяхом подяки: «Спасибі за зимову сесію 2002-го». Виходить, фарбою писали наприкінці цієї зими або навесні… Оце то Кирило… Ще й скульптури споганює своїми закарлючками…
«Що робити? — розмірковувала я. — Я — Алла і Лариса. Я шукаю Вогнище. Отже, воно в підвалі… Ключі в квартирі номер п’ять. Так! Адже це Хомутовська квартира… Що він там про підвал казав? Віддав молоді під майстерню? Є! Кир попався! І де в них тут підвали, цікаво?».
Я кинулася назад у під’їзд.
«Зараз візьму шановного Хомутова за груди й змушу показати підвал! Ні. Може відмовитися.
І потім, це протизаконно. Потрібно викликати Георгія…».
Я вже ступила на сходи, що вели до парадного виходу, й раптом відчула, як звідкілясь ізнизу тягне вогкістю. Ну, звісно! Куди ще можуть вести сходи, які спускаються на проліт нижче першого поверху? Природно: в підвал.
«Я тільки подивлюся. Тільки одним очком — і відразу побіжу кликати Георгія».
Рухливі від протягу пластівці потрісканої фарби на стінах довгого вузького коридору здавалися живими. Затхле повітря і тьмяне жовте світло електричної лампочки, єдиної на весь коридор, посилювали незатишність і без того страхітливої обстановки. Я зачаїла подих і рушила вздовж підвальних дверей. На кожній з них було написано номер квартири хазяїв.
«Є! Номер п’ять! — я прислухалася, завмерла біля найдальших дверей. Тиша. Якщо пам’ятник кулі дійсно був над цим підвалом, то приміщення доволі довге. — Може, бранки дійсно тут, але в дальній частині підвалу, тому я не нічого й не чую».
Міцні двері нічим не вирізнялися з-поміж сусідніх. Хоча й нічого не варто було їх вибити. Невже Кирило тримав дівчаток зв’язаними? Раптом я помітила клямку. Причому, без звичного в такій ситуації навішеного замка. Звичайна металева засувка. На такі зазвичай замикали приміщення зсередини. Чому ж вона зовні? Крім того, клямку не було засунуто. Силкуючись погамувати тремтіння в руках, я штовхнула двері, що виявилися не надто й важкими. Вони з невдоволеним рипінням відчинилася й відразу спробували зачинитися знову. Я притримувала їх рукою. Відразу за дверима починалися бетонні сходи, що вели донизу. Наскільки дозволяло кволе освітлення, що пробивалося зі спільного коридору, закінчувалися сходи невеличким майданчиком перед ще одними дверима. Цього разу металевими. Вибити такі вже неможливо. Крім того, ці двері, як мені було відомо, мали глушити звук. За ними дуже зручно тримати бранців… Якщо тьмяне світло не дурило мене, то на цих дверях виднілася закрутка звичайнісінького квартирного замка-собачки. От удача! Звідси я могла легко відчинити ті двері.