— Стривайте-стривайте, — не без труднощів зупинила я потік режисерської мови, — я ж уперше про все це чую. Поясніть до пуття. Хто зник? У якій послідовності?
Я дістала записника, без дозволу взяла зі столу першу-ліпшу ручку, що трапилася, і, звично дратуючись у передчутті ненависного для мене заняття, приготувалася записувати. Можете сміятися скільки завгодно. Мені справді потрібна неабияка праця, аби змусити себе конспектувати всі більш-менш важливі розмови. Я психувала, клієнтам доводилося вкотре повторювати сказане, Жорик ладен був роздерти на дрібні клаптики й мене, й зошита, а конспекти, які після цього виходили, все одно більше нагадували витвори вкрай авангардного мистецького стилю. І ніхто, крім мене та мами, не міг цього прочитати…
Але зрештою я майже навчилася. І, слово честі, ці записи не раз ставали нам із Жориком у пригоді…
Отже, я приготувалася конспектувати. Якби взялася записувати не тільки слова режисерки, але й усе, що відбувалося, в цілому, то написати потрібно було б дурнувате: «Стук-стук-стук!» Саме це прокричав хтось із-за дверей, навіть не торкаючись одвірка (навіщо, запитується, вдавати, що стукаєш?).
— Увійдіть! — гримнула знову офіційним басом Зінаїда Максимівна.
— Зінаїдочко Максимівночко! — до кімнати вихором влетіла та сама голомоза дівчинка, за якою ми з Настусею спостерігали в залі.
Тепер я мала можливість розгледіти це диво зблизька. Перше враження оманливе. Про те, що це створіння належить до жіночої статі, свідчила не тільки пелена темно-бордового сарафана, надягнутого поверх смугастого светра «під горлечко», але й багато чого іншого. Довгі вії, навіщось пофарбовані в яскраво-синій колір, досить м’які риси обличчя і, що найголовніше, темно-синій колір довжелезних нігтів — усе це не залишало сумнівів: істота була дівчиною літ вісімнадцяти.
— Ключика залишили, — весело повідомила істота, ні на мить не зупиняючись, урочисто виклала ключа на стіл і без тіні ніяковості втупилася ясно-сірими очима в мене, — я це…
Істота посміхнулася, засоромлено знизала плечима і почухала страхітливим манікюром своє підборіддя знизу. Продовжувати дивну фразу вона вочевидь не мала наміру. Мені залишалося тільки вирішити, що дівчина так відрекомендувалася. Дивне, однак, прізвисько «Це». Якби мене друзі так прозвали, образилася б.
— А я — Ка-те-ри-на, — я тицьнула себе в груди, намагаючись говорити якомога зрозуміліше для Істоти.
— Ги-ги-ги, — видала дивні звуки Істота, — не смішно! — обірвала вона себе наступної миті. — Чо знущаєтесь, га?
Я могла б поставити їй те саме запитання, але це здавалося зовсім дурнуватим.
— Так, — не чекаючи на відповідь, правила своєї Істота, — я це… Ну, загалом… Якщо…
Як сформулювати відчуття, що раптом накотило, мозок Істоти, до таких гостей, як думки, мабуть, не звиклий, здогадатися не міг.
— Тигро, ти всіх затримуєш! — почала дратуватися режисерка.
Кілька секунд мені знадобилося, щоб отямитися від подиву й усвідомити, що Істота мала таку загадкову назву.
— Коротше, — сама собі скомандувала Істота, постаралася зосередитись і знову вперлася в мене поглядом, — якщо чим-небудь зможу допомогти — то. Тому що для мене пропажа дівчисьок — у як!
Підозріле «у як!» супроводилося роз’яснювальним жестом: Істота (чомусь називати дівчину на ймення мені й на думку не спадало) зробила «козу» з середнього і вказівного пальців правої руки, після чого кілька разів тицьнула цією «козою» собі в горло. Загалом, не подобалося Істоті зникнення театральних панянок. Не подобалося, і край.
— Дякую, звернуся неодмінно, — чемно запевнила я.
— Домовилися! Клич мене Тигрою. Тіна Гранкіна. Зрозуміло?
На західний манір нинішня молодь творила собі прізвиська з перших літер справжніх імен. Втім, саме ім’я Тіни здавалося мені не менш екзотичним за всіх цих «тигрів», «киць» та інших хижаків.
— Добре, — Істота знову розтягла губи в своїй дурнуватій усмішечці й примружилася, — ходім-но, покуримо, га? Тобто, я віддаляюся. Бай!
Викаблучуючись у такий спосіб і дивлячись, головним чином, на мене, Істота примудрилася промахнутись і врізатися лобом у двері. Вона відлетіла, пирснула зо сміху й довго ще не могла зупинитися. Її трусило дрібним хихотінням.
І тут я зрозуміла, де бачила цей образ раніше. Дівчинка, поза сумнівом, копіювала манери головної героїні знаменитого на весь Інтернет мультсеріалу «Про Масяню» — такої собі «модної» хуліганки з дуже добрими намірами та їхніми лихими наслідками. І говорила так само скрипливо, й посміхалася, і плічми стискала… Ну просто як намальована! О часи, о вдачі! У наш час діти прагли бути схожими на куди глибші образи.