«Оце вже дійсно масова істерія, — подумки погодилась я, — тільки все розгадали й розплутали, як мої доблесні бійці зопалу нових загадок наплодили… Куди вони поділи Кира?»
Я вже збиралася дзвонити Шумилову й розшукувати Ксенію, як біля дверей завовтузилося.
— Негайно поясни мені, що відбувається, або вчиню грандіозну істерику! — кинулась я до Георгія.
— Боюся, ти зробиш те саме, якщо розповім тобі все… Тільки повір, я тут ні до чого. Це все твої акторки. От дивний народ. З іншого боку, я не міг їм відмовити. Жадання помсти — нав’язливе почуття і нікого ще до добра не доводило. Його краще відразу вдовольнити в нешкідливій формі.
— Ви що, — я витріщила очі, — вбили Кирила?
— Це, по-твоєму, нешкідлива форма? — посміхнувся Георгій.
— Найнешкідливіший із усіх варіантів, що я придумувала для покарання негідника. Але я придумувала їх, сидячи в пастці. Тут, на волі, я вже не надто хочу мститися.
— Ти здивуєшся, але спосіб помсти придумав не хто інший, як твоя Сестриця. Їй набридло бути просто тлом. Вчинків дитині закортіло.
Щоб негайно не знепритомніти, я обіруч схопилася за Жорика.
— Що вона накоїла? — дивлячись прямо у вічі Георгію, випалила я.
Нарешті Жорик припинив мучити мене пустими балачками й почав розповідати. Я уважно слухала і ніяк не могла позбутися думки, що для більшої правдивості до відомого: «весь світ — театр, а люди в нім актори» необхідно додати ще одне слово. Абсурд. «Увесь світ — театр абсурду».
Виявилося, що з раннього ранку на моїй кухні засідав трибунал. Настуся з Тигрою, Алла, Лариса та Георгій. Підозріло мідними панянками мої акторки виявилися. Після скількох переживань, замість того, щоб відсипатися — до роботи взялися. Втім, у їхньому віці це було нормальним. Мене для більшої волі в прийнятті рішень вирішили не будити. Георгія — зачарувати й зобов’язати до ролі помічника.
Жорик стверджує, що не міг дозволити собі чинити перешкоди новоявленим месницям. Каже, що, коли я зникла, він жахливо хвилювався, дорікав собі за відсутність чуйності та уваги до мене й обіцяв у разі мого щасливого повернення викорінити власну шкідливість. Викорінив і став нешкідливим. Насправді, як на мене, йому просто припав по смаку задум. Крім того, ну який чоловік встоїть перед проханнями такої кількості дам?
«Зуб за зуб!» — агресивно ухвалив трибунал. Кирила було вирішено заманити в пастку і протримати рівно стільки, скільки «першопроходець» підвалу — Лариса — провела там. Ось тільки як це здійснити? І тут на висоті виявилася Настуся.
— Знаєте, в організації святкового карантину нам дуже допомогла одна властивість батьків, — замислено промовила Сестриця й навіть навушники зняла для повного зосередження. — Предки охочіше вірять, що їхнє чадо занедужало, якщо знають про грипування решти школярів… І ще! Ледь зачувши про хворобу когось із класу, мами миттєво починають підозрювати, що їхня дитина вже заразилася. Їх і обманювати не треба. Лише ствердно відповідати на запитання типу: «А ковтати боляче?». Цікаво, це тільки батьківська, чи загальнолюдська властивість? Я до того веду, що коли всі ми нібито повіримо, то Кирило замислиться й сам накрутить себе до такого стану, що теж повірить. Розумієте?
Настуся ще ніколи в житті не говорила стільки серйозного тексту підряд. Тому її промова й привернула увагу. Перш ніж відмахнутися від «дитячих міркувань не в тему», кожен із присутніх усе-таки проаналізував почуте. Зрозуміла Сестрицю лише Тигра. Зрозуміла, схвалила і відразу взялася складати план дій. Як не дивно, усе вдалося на славу. За кілька годин до репетиції вся трупа студентського театру «Сюр» уже тупцювала біля БК. Ще б пак! Адже Ксенія (котру як єдину, кому могла беззастережно повірити Кирова мама, «месники» взяли в свій клан) ще зранку обдзвонила всіх з радісною звісткою: «Лариса з Аллою повернулися! Вони знайшли історичне місце — Вогнище Мистецтва і через власну необережність потрапили в пастку, що охороняє святе місце». Від зацікавлених відбитися не можна було. Гріючись у променях підвищеної уваги, Лариса розквітла просто на очах. По-голлівудівськи посміхалася, по-королівськи розправляла плечі, по-жіночому мружилася, відповідаючи на нескінченний потік запитань.
— Так. Я перша знайшла це місце. Алла вже потім з’явилася. Звичайний підвал. Може, й чийсь, не знаю… Так. Як і написано у вказівному тексті. Ні. Просто під пізнавальним знаком стоять стелажі. А ось за ними, серед мотлоху — стародавній вівтар із каменю. Відкопати його було нелегко. Так. І скриня зі стародавніми монетами. Я так зраділа, коли знайшла все це! От, думаю, удача… Здам монети в музей, а мені премію дадуть… А потім виявилося, що назад дороги нема. Я була в розпачі.