Хто може передбачити рішення суддів? Який термін і в якому товаристві доведеться відбувати?».
Однією рукою тримаючись за стіну, самотня Ксенія стояла біля відомого підвального вікна і ретельно вивчала чергову записку. Кусаючи губи, вона, зважаючи на все, ще й ще раз пробігала очима по рядках. Щоки в неї ледь помітно поблискували від сліз. Інші «месники» юрмилися по той бік колії та старанно вдавали, що не дивляться в її бік.
Ми з Георгієм припаркували «Форд» і вийшли.
— Катрусю!!! — Настуся неймовірно зраділа, що я нарешті готова вислухати повість про її подвиги. — В нас вийшло! Я таке придумала… Зовсім смішне… А воно візьми, та й вийди. От здорово!
— Що там? — я кивнула на Ксенію.
— У них інтим. Просили дати можливість поспілкуватися наодинці, — пояснила Лариса. — Ми отримали його письмову згоду просидіти в цьому підвалі десять днів і відчепилися. Усе-таки він діяв у стані афекту. Образа затьмарила світ… Віддати його в руки міліції було б занадто суворо.
— Він переживає? Зізнається?
— Тільки визнає власну дурість. Те, що попався. Намагається зараз переконати Ксенію, мовляв, не міг припустити, що ми так довго будемо шукати вихід… Просить у неї пробачення… Вона присягається, що буде щодня приходити сюди до нього на переговори. Дивна штука любов…
— Ага, — забурчала Алла, — а нам, так права на листування з близькими не давали… Ну та добре, не будемо вже такі суворі.
— Головне, щоб вона його не випустила, — скептично дивлячись на Ксенію, що вже строчила Киру відповідь, кинув Георгій.
— Не випустить. Вона пообіцяла, — впевнено сказала Лариса.
— Я все-таки про всяк випадок замок на засув повісила. Коли що — ключі в мене, — додала Алла.
Ще кілька хвилин ми потупцювали біля нещасливого віконця. Потім вирішили, що чекати на Ксенію марно, й розпрощалися. На душі було гидко. Жива людина мучилася зараз у темниці. Я знала про це, але повинна була забути. Вдавати, що нічого не відбувається. Це важко, майже неможливо, але необхідно. Така моя особиста платня за відновлення справедливості… Усе правильно. З облич присутніх я здогадалася, що вони думають про те саме.
— Стійте!!! — заплакана Ксенія кинулася напереріз «Фордові». Чомусь вона посміхалася. — Він кумедний… Просить полегкості. І я за нього прошу.
— Ми не можемо, Ксюшо. Всі разом вирішували посадити на десять днів…
— Та не про те я! — відмахнулась Ксенія, навіть ніби ображена. — Кир до такого прохання в житті не принизився б. Як ви могли подумати?! Він просить передати йому папір і друкарську машинку. У нього є ідея. А тепер ось і час є. За що дякує нам уклінно… Оце ненормальний, правда ж?
Неприхований захват у її останніх словах чомусь страшенно нас потішив.
— А хто тут нормальний?
Машинку було вирішено видати. Тюремне ув’язнення в такий спосіб із болісного перетворювалося на виправно-трудове. Цей факт кардинально змінив загальний настрій.
— Послухайте, — несміливо почала Тигра, — адже це все. Кінець історії. Ми впоралися. Причому, без втрат.
— У-р-р-а!!! — несподівано для самої себе раптом закричала я. І не на зв’язках, а животом, як годиться. Поганий приклад заразив цю компанію ще до власного народження. — Пе-е-ре-мо-га-а! — підхопили мої пасажири.
«Форд» верескливою кулею промчав по центральній вулиці.
Епілог
За два місяці по описаних подіях мала відбутися прем’єра спектаклю «Оповідання для тварин».
Зал аплодував стоячи. Героя і Героїню — Кира та Ларису закидали квітами, Зінаїду Максимівну — подяками й поздоровленнями. Хомутов як автор першоджерела дав превеселе інтерв’ю одній із найприємніших газет нашого міста.
Після спектаклю всі ми подалися в «Бульк» відзначати прем’єру. Я поздоровляла, вдивлялася в обличчя, що стали вже рідними, ловила уривки розмов і ніяк не могла позбутися дурнуватого, але приємного відчуття невгамовної радості.
— Не повіриш, після тих десяти днів він став зовсім іншою людиною, — я прислухалася: це Ксенія палко щось доводила Аллі, користуючись тим, що Кир відплив до барної стійки по замовлення. — Агресія зникла. У нього тепер є Річ. Справжня, добре написана… Навіть Зінаїда похвалила. Це казка про гординю, яка з’їла всіх друзів і вмирає з голоду на самоті. Він же на третій день зізнався, що йому й на думку не спадало, як складно насправді сидіти в підземеллі… Так, а власне, до чого я це все? А, ось. Ми збираємося одружитися. Уявляєш? Ти не повіриш, але мені здається, що я буду щаслива.