Ох, ці мені типові представники нового покоління! Таке поняття, як «доброзичливість», для них вважається чимось неймовірно застарілим. Один із одним вони розмовляють виключно в задерикувато-в’їдливій манері, що вважається ознакою впевненості в собі й дотепності. Я на власні вуха чула, як один тінейджер з пафосом Ромео, що згоряє від надміру пристрасті, зізнавався своїй подрузі в найпотаємніших почуттях словами: «Машко, сука, адже я ж люблю тебе!» І нічого. Пасія нітрохи не образилася. Навпаки. Відповіла щось на кшталт: «Ну, нарешті ти, козел драний, мені це сказав». Як наслідок — цих дитинчат зовсім неможливо скривдити чи відшити. Будь-які гнівні слова для них є звичайною жартівливою манерою спілкування.
А відшити Тигру дуже хотілося. Дівчинка, до Настусиного захвату й мого обурення, втовкмачила собі в голову, що зобов’язана супроводити мене. Буцімто, її, Тигрина, допомога може відіграти вирішальну роль, як у пошуках зниклих акторок, так і в переконанні голови батьківського комітету найняти мене для розслідування.
Коли Зінаїда Максимівна скінчила виклад подробиць справи та повідомила мені, хто саме є спонсором розслідування, я спочатку дуже здивувалася, потім подумала гарненько і катастрофічно засмутилася. Едуард Семенович Шумилов, людина, що створила та видає єдиний у країні літературний журнал і друкує здобутки початкуючих авторів. До яких тільки хитрощів не вдавалися мої колишні колеги-журналісти, щоб зустрітись із цим чоловіком! Ні, ні, полювали вони аж ніяк не заради того, щоб узяти в нього інтерв’ю, чи якось інакше проілюструвати для широкої громадськості життя видавця відомого журналу. Поговорити з Шумиловим мріяли не з цих причин. Повідати потаємне: заповітний рукопис, запланований літературний шедевр, вивідати про письменницькі гонорари й можливість надрукуватися. Цілу свою молодість я теж мріяла показати комусь із цього журналу початок моєї Справжньої Книги. Як і у кожного колишнього студента-філолога, в мене така, природно, була наявна ще з першого курсу. І, звичайно ж, руки так і не дійшли до того, щоб написати продовження.
«От якби Шумилов зацікавився моєю творчістю! — закочуючи тоді ще наївні очиці, мріяла я колись. — Якби сказав: „Ах, Катерино, ви зобов’язані довести цей чудовий твір до кінця!“» Тоді, звичайно, я б розірвала нескінченну низку поточних справ і без залишку віддалася б творчості… Наскільки я розумію, чимось подібним у певному віці марили в нашому місті всі більш-менш творчі особистості.На жаль, ті з них, у кого вистачало запалу й кмітливості, аби все-таки домогтися зустрічі з Шумиловим, щасливими себе не вважали. Едуард Семенович щоразу відсилав авторів на переговори з редакторами, відмовляючись давати будь-які особисті рекомендації. Загалом, Шумилов мав славу людини до занудства принципової, цинічної, навіть суворої. Діяв завжди напевно й ніколи не відступав від одного разу встановлених правил і канонів. Варто було зізнатися, що переконати такого скептика, як Едуард Шумилов, у моїй профпридатності, шансів було небагато. Жорика до нього відправити, чи що?3 кожною думкою про майбутню зустрічі я дедалі більше дратувалася.
«Ну, що за життя таке! Мало того, що самі лінуються відвідати детектива, викликали мене, так би мовити, для „роботи на дому“, то ще й підносять усе так, нібито це мені потрібно, а не їм. Одне слово — театрали! — я гнівалась, але все одно їхала на зустріч із можливим спонсором. — А я тепер мушу доводити Шумилову, що я не верблюд… Ну, це вже нізащо!»
Звідтоді, як літературна маячня юності полишила мою голову, пан Шумилов жодним чином не цікавив мене. Зустрічатися з цим занудою зараз, а тим більше, чарувати його, не хотілося зовсім.
«Будь, що буде! — урочисто вирішила я. — Ніяких усмішечок, ніяких спроб „справити враження“… Або прийме такою, яка є, або хай сам перевтілюється в детектива та шукає зниклих акторок».
З іншого боку, тих дівчаток, що не знати куди поділися, було дуже шкода. Жорик напевно міг би допомогти в їхньому розшуку. Примусити Георгія з’явитися з візитом до Шумилова, хоч як я засипала слухавку стільникового телефону благаннями та погрозами, так і не вдалося. Мій же зовнішній вигляд, який пропонував до загальної уваги легковажну особу слабкої статі й віку, навряд чи зміг би вселити у примхливого стариганя-видавця належну довіру. (От чомусь я була впевнена, що Шумилову має бути близько шістдесяти. Видно, як і кожна жінка, що пов’язала життя з чоловіком середнього статку, я підсвідомо втішала себе, гадаючи, що всі багаті джентльмени — суцільно старі страховиська). Визначитися з планами щодо манери поведінки в кабінеті глави журналу я так і не змогла. Без угаву торохтіла про якісь дурниці моя Сестричка, неухильно наздоганяв на перехрестях зелений моторолер — і це не давало зосередитися. Уперта Істота затялася довести мене до божевілля. При виході з БК я наткнулася на Настусю, котра розпитувала Тигру про подробиці зникнення дівчат. Сестриця при цьому з таким захватом ловила кожне слово Істоти, що в мене навіть виникло запитання, чи не проколені часом у Тигри гланди. Інакше чого б Настуся з таким зацікавленням заглядала в рот оповідачці? Коли Тигра почула, що я вирушаю на «оглядини», миттю закивала з розумінням, недбало кинула щось на кшталт: «А! Ну цього типа я беру на себе», — та вмостилася на свій моторолер. Звідтоді я намагалась переконати її, що «брати на себе» ніяких типів не варто. А варто саме не брати на себе забагато й дати мені спокій. Хоча не можу приховати: в глибині душі мені було страшенно цікаво довідатися, що ж Істота, питається, з «цим типом» думає робити?! Звичайно ж, припустити зустріч поважного видавця з Тигрою (з цим Жахом, із цим концентратом ідей прогресивного божевілля!) я ніяк не могла. Навіть заради власної вельмишановної цікавості. Паркування коштувало мені одну гривню та масу розтрачених нервів. Ні, паркувальник був надзвичайно чарівний, і місце для «Форда» підібралося цілком пристойне. Але Істота! Тигра й не думала полишати переслідування. Тепер вона кружляла на своєму зеленому жеребці навколо мене, вже спішеної.