— Прибрати музику! — загарчала Зінаїда Максимівна. — Ну, що ти пхаєш? — накинулася вона на Кирила, який через необґрунтовані претензії аж губи покусував. — На дідька ти його пхаєш?! Не перший же день працюємо! Ви повинні мене розуміти! Якщо я кажу: «Підсуньте стола» — виходить, я просто обмовилася! Треба пересунути стільця. Невже не зрозуміло?!
Зінаїда Максимівна грізно блиснула очима у відповідь на мій здавлений смішок, після чого швидко стягла з ноги капця і, не цілячись, пожбурила його в порушника тиші. Стоптаний рожевий капець просвистів просто в мене над вухом і приземлився трішки далі. Настуся захоплено кинулася його шукати. Відверто кажучи, я вже нічого не розуміла.
— Ксеніє! Ти ж Героїня! Де твоя легкість? У… коровисько!
Останнє найменше можна було віднести до тоненької дівчинки. Я збиралася поділитися обуренням… Але тут Зінаїда Максимівна швидко скинула другого капця, миттю злетіла на сцену, звелася на носочки, неймовірно легко кілька разів обернулася навколо власної осі, а по тому підібрала вільною від попільнички рукою поділ широченної кофти, що звисала поверх спортивних штанів, і опустилася на поздовжній шпагат. У залі зааплодували. Я негайно забула про пожбурений у мене капець, захоплено стежачи за режисеркою.
— Ось! — акуратно збиваючи попіл із мундштука, басом прогула вона. — А ти що робиш?!
— Зінаїдо Максимівно, — мабуть, по тривалих муках зважилася заговорити Ксенія, — я хотіла сказати… Братці, — звернулася дівчина до всіх, — Зінаїдо Максимівно… Я йду з театру, — в очах у Ксенії блиснули сльози. — Мені батько не дозволяє сюди ходити…
— Ти що? — ледь чутно промовив Кирило, хижо хапаючи дівчину за руку. — Не вигадуй…
— Пусти! — Ксенія рвучко висмикнула руку.
Залою прокотилася майже фізично відчутна хвиля напруги. Зінаїда Максимівна мовчки підвелася. Взулася й навіть не подякувала Настусі за доставку рожевого капця. Спустилася в залу. Тиша ставала нестерпною. Здається, ніхто не дихав.
— Я не в змозі тобі перешкодити. Іди, — дуже серйозно мовила нарешті режисерка. — Дивно. Мені здавалося, в двадцять років люди можуть самостійно приймати рішення…
— Можуть, — ледь чутно озвалася Ксенія, — це й моє рішення теж; — дівчина говорила, не звертаючи уваги на великі краплі, що бігли по щоках. — Я боюся, Зінаїдо Максимівно. Боюся цієї ролі, боюся цього театру. — Ксенія перейшла на крик. — Усі тут бояться. Невже ви думаєте, що однієї лише вашої вказівки: «Працюйте і не бійтеся» — може вистачити, щоб привести всіх нас у нормальний стан?! Я не можу більше. Вибачте. Я йду.
Дівчина швидко збігла сходами в залу, схопила звідкись із перших рядів свою сумочку, пожбурила на гладеньку поверхню фортепіяно зім’ятого учнівського зошита з написом «Роль» і кинулася бігти до виходу. Зінаїда Максимівна мовчки провела очима зошита, що зісковзнув з фоно й упав на підлогу.
— Якщо всі дійсно згодні з думкою Ксенії, — режисерка дивилася тепер просто перед собою, — то мовчати в цьому випадку — злочин. Що ж, давайте закриємо театр. Давайте припинимо репетиції. Можливо, це єдиний вірний хід у нашій ситуації. — Зінаїда Максимівна раптом згадала про наявність у залі сторонніх і розвернулася до мене. — Як вам це подобається, детективе Кроль? У трупі студентського театру раптом починають зникати акторки. Причому, саме ті, котрі пробуються на головну роль недавно прийнятої до постановки нової п’єси. Зникли вже дві дівчинки. Випадковість? Містика? Батьки шоковані. Безглузда, зовсім недієздатна міліція розводить руками. Кращі актори починають розбігатися, — режисерка кивнула в бік дверей, за якими безповоротно зникла Ксенія. — Добродії, — знову звернулася Зінаїда Максимівна до своєї трупи, — питання залишається відкритим. Що будемо робити? — прикра мовчанка була їй відповіддю. — Гаразд. Давайте по-іншому. Чи є сміливці, які бажають пробуватися на покинуту Ксенією роль Головної Героїні?
Якась мить невпевненого гамору здалася довшою за вічність. Далі всі присутні на репетиції підняли руки, включаючи чоловіків і мою Настусю. Виняток складали тільки ми з режисеркою.
— Браво, добродії! Дякую, — урочисто проказала Зінаїда Максимівна, — на роль призначається Ганнуся. Поки що Ганнуся.
Мініатюрне дівчатко з двома безглуздими хвостиками радісно ляснуло в долоні, по тому підбігло до зошита з роллю, й зовсім не піклуючись про чистоту своїх світлих штанців, сіло просто на нього. Решта з серйозними обличчями мовчки дивилися. У мене склалося відчуття, що я серед пацієнтів психіатричної клініки.
— Це в акторів традиція така, — шепнула мені Настуся. — Якщо роль упала, на неї обов’язково треба пошвидше сідати. Я читала таке. Ще нічого, коли в залі. А уявляєш, роль же іноді на вулиці в болото падає. А вони нічого, сідають… Ет, нелегке життя акторське… Мені б таке…