— Я проведу з нею всі потрібні сеанси й психотерапії, і чого завгодно ще… — пообіцяла я. — Тільки пізніше. Ми зараз поспішаємо…
— Тоді заразом щодо прибирання з нею поговори. Не прибирала в своїй кімнаті вже тиждень… І про музику цю її… Непристойно вічно в навушниках ходити.
— Цього разу настала моя черга тяжко зітхати. Я подумки «подякувала» Настусі за те, що вона гукнула неньку, закотила очі до вже потемнілого неба й дістала записника.
— Диктуй, — пояснила я матері, — щоб нічого не переплуталося, бо забуду раптом за щось їй вичитати — і ти мені спокою не даси. Чи, не доведи, Боже, вичитаю за що-небудь зайве. Пишу: «влаштувала карантин», «не прибирає»…
— Ходить у навушниках, — зраділа ненька, заглядаючи мені через плече, — з матір’ю брутально розмовляє… Господи, ну куди ти це пишеш!? Хто там потім розбереться?
Вела я ці записи виключно для заспокоєння мамусиних нервів, тож за їх читабельністю не надто стежила.
— Дай я акуратно запишу, — мати перегорнула сторінку записника і не на полях, як я, а на чистому аркуші заходилася ретельно нумерувати сестрицині провини. Мені було шкода часу та місця в записнику. На щастя, мамі скоро набридло писати. Я розпрощалась і повернулася за спину до свого новоявленого водія. На жаль, навіть раптова поява моєї матері не могла скасувати моторолерних перегонів. Коли ми прибули до БК Будівників Комунізму, я вже перебувала в стані крайньої напруги.
— Я з тобою більше не те що на моторолер, у спільний тролейбус не сяду! — прокоментувала я ставлення Тіма до пасажирів. На мій погляд, поїздка не закінчилася масовими аваріями суто випадково.
— А такий буває? — ніби й без глузування поцікавився Тім. — Знаю, що бувають спільні вагони. Як і купейні чи плацкартні. А про спільні тролейбуси вперше чую…
Буквально за кілька хвилин мене перестали дивувати Тімові дивацтва. Якою ж іще могла виявитися людина, яка регулярно і з наснагою відвідує такі вечірки? Вражало хіба що тільки одне: Тім не ходив вулицями, скажімо, в яскраво-жовтому водолазному костюмі й на лижах. А що? Людина, яка походжала по сцені й час від часу кричала щось у мікрофон, була вбрана саме так. Чим же Тім гірший? Контролери закивали Тімові й Тигрі як добрим знайомим. Розмовляти ніхто й не намагався. Почути одне одного в мішанині «бумів» та «унца-ундів» та інших складових сучасної музики було складно. Продираючись крізь натовп танцюристів, які ритмічно тремтіли всіма частинами своїх тіл, ми навіщось протискувалися до сцени. Коли виявились поруч із колонками, я відчула, як здатність тверезо міркувати чимдуж втікає з моєї голови. Достатня кількість низьких частот змушувала підлогу вібрувати. Я озирнулася. Схоже, присутнім усе це дуже подобалося. Зал був повнісінький публіки. Міліція пропускала ближче до сцени тільки тих, у кого були спеціальні бейджі. На жаль, у нас вони були.
— Не стоїмо на місці! Кілер розриває нас на клапті! Рухаємося, рухаємося! — кричав у мікрофон гірськолижний водолаз. І юрба відвідувачів вигукувала йому у відповідь щось схвальне.
— Це ЕмСі! — почулося просто біля мого вуха. Тигра задіяла всю міць своїх натренованих театром голосових зв’язок, аби пояснити мені суть того, що відбувалося.
Крім МС, на передньому плані сцени працювала не менш дивно вбрана «підтанцьовка».
— Дивимося, як працюють наші дівчатка, й повторюємо за ними! — невиразно кричав у мікрофон МС. Щоб розчути його слова, доводилося додумувати фрази самостійно. До речі, без останньої репліки я нізащо не визначила б, що «підтанцьовка» складається з осіб жіночої статі. Типово чоловічі рухи, мішкуватий одяг і подоба шоломів від скафандрів на головах стирали статеві ознаки.
— Тобі подобається?! — кричала до мене Тигра.
На щастя, Христина не розчула моєї відповіді.
Не те, щоб я виступала проти нових музичних віянь, але… Просто я раптом виразно зрозуміла, що більше десяти хвилин прослуховування подібного божевілля мій організм не витримає. Я оглухну, отупію, отетерію… Загалом, зі мною неодмінно станеться щось недобре.
Поруч блискала круглими (вочевидь не від жаху, а від замилування) оченятами Настуся. Видно, пристрасть до такої музики — це вікове. Звичайно, Сестрицю вабив насамперед антураж, а ще — факт причетності до чогось страшенно прогресивного й багатолюдного. Але й саме звучання не викликало в Настусі особливих заперечень. Я ж відчувала якесь фізичне неприйняття всього, що відбувалося. На мій погляд, подібне звуковиверження, та ще й із такою гучністю, цілком могло вважатися небезпечною зброєю. Посади-но шпигуна в камеру, де таке гратиме, — годинки за дві в обмін на тишу він зізнається в чому завгодно. Терористи відпустять усіх заручників і добровільно здадуться під впливом такої «музичної» атаки. Якщо наказати всім своїм заткнути вуха та врубати таку музику де-небудь на полі бою, можна змусити ворожі війська покидати зброю та панічно розбігтися. Музика дійсно велика сила. Один мій знайомий свого часу шляхом музичної атаки налагодив стосунки з сусідом. Просто поклав колонку на підлогу донизу динаміком і ввімкнув на повну гучність Pink Floyd, альбом «Ummagumma». Сам знайомий, звісно, на час програвання платівки вийшов надвір. Звідтоді сусід знизу більше ніколи не обурювався з приводу голосного прослуховування моїм знайомим всілякого андеграунду. Кажуть, цей сусід з того дня більше взагалі з жодного приводу не обурювався. Жив собі тихо й нікого більше не чіпав. Хоча до прослуховування Ummagummbi ініціативно з усіма сварився. В часи, коли мені розповідали цю історію, я з сусіда сміялася. Зараз мені було його шкода. Для нього PinkFloyd, напевне, був тоді тим самим, чим для мене музика, котра панувала в цьому БК.