Я мимоволі сахнулася, бо виразно відчула хвилю затятого божевілля, що виходило від Ксенії. Не люблю зв’язуватися з психами. Їхня непередбачуваність, як правило, губить будь-які надії, а емоційність позбавляє можливості тверезо міркувати. Знаю по собі.
— Ви боїтеся мене, — раптом помітила Ксенія.
— Боюся, що ми не домовимось, — чесно відповіла я. — Подібне зазвичай відштовхується.
— Подібне до чого?
Здивований погляд Ксенії підстьобнув моє кокетування, і я вирішила пояснити:
— Подібне одне до одного. Я теж люблю приходити в кошмарах.
Здається, божевілля дівчини було вдаваним. Бо тепер воно миттєво розчинилося та поступилось місцем найбанальнішій і найдоречнішій у даному випадку підозріливості.
— Вибачте, а ви посвідчення мені не покажете? — Ксенія вже готова була йти, але тепер знову насторожилася. Вона зупинилася з таким уперто-напруженим виглядом, що складалося враження, начебто вона щосили чіпляється підошвами за землю.
— Ти дійсно думаєш, я з міліції? — я зрозуміла, що мимоволі викликала в дівчини недовіру.
— Ні. Про міліцію я Кілеру набрехала, щоб вам на очі не траплявся. Я з вікна бачила, що ви до батька в офіс пішли. Розуміла, що ви його потім розшукуватимете. Але ж у приватних сищиків теж мають бути якісь посвідчення…
— Слухай, не будь дитиною, — обірвала я її вже на підвищених нотах. — Ти кажеш, нібито знаєш, хто я, впізнаєш мене в обличчя й відразу вимагаєш документів, які б підтверджували особу… Це нерозумно.
— Нерви, знаєте. Не лякайте мене більше цими своїми слівцями.
— Якими?
— Ну, там, „люблю приходити в кошмарах“ і таке інше. Я зараз не схильна до подібних жартів.
— Зрозуміло, — терпляче погодилась я. — Ходімо. Не знаю, як щодо заспокоєння нервів, але гарячий чай і смачну вечерю я тобі гарантую.
— Я скучила за чаєм, — Ксенія, здавалося, остаточно відтанула. — Це ви правильно помітили. Але Кілер обіцяв притягти мені завтра електрочайника. Якби не цей бісів переїзд! Тепер просто не придумаю, куди подітися… Може, навіть і добре, що ви тут почали репетувати моє ім’я. Може, цим мені вказують шлях. Подають знак, щоб довірилася вам… Не можна ж усе без кінця тримати в собі. Адже так?
Просто дивно, з якою легкістю ця дівчина переходила в своїх висловлюваннях від піднесених: „Господь покарає“ і „Подають знак“ до суєтного блюзнірського чортихання.
До самого будинку ми більше й слова не зронили. Виходячи з рятівного півмороку безлюдного завулка, Ксенія помітно засмикалася. Я йшла на півкроку попереду й змушена була постійно озиратися. Ксенія побачила якогось запізнілого пішохода й рвучко сповільнила крок та вчепилася очиськами в його обличчя. Немовби чекала на чиюсь появу, шукала знайомих рис, і лише не знаходячи їх, знову погоджувалася йти далі. Знервованість дівчини передалася й мені. Тепер я теж здригалася від найменшого шереху та почувалася препогано. Нарешті я міцно стисла Ксюшину руку й набрала такого темпу, що дівчина вже просто не могла собі дозволити сахатися від перехожих. Так ми дісталися додому.
— Розповідай, — без передмов почала я, ретельно замикаючи вхідні двері.
Ми пройшли в кухню й поставили чайника. Я озброїлася записником і ручкою. Ксенія, здається, не заперечувала проти записування її слів. Щоправда, й говорити не поспішала. Напружено дивилася перед собою і мовчала.
— Слухай-но, припини обійматися з цією сумкою, — не витримала я. — Розслабся, заспокойся. Ти прийшла, щоб усе розповісти…
— З чого починати? Що ви вже знаєте?
— Нічого.
— Не можу ж я починати з усього відразу.
З перших же фраз я зрозуміла, що розмова не клеїтиметься. Потайливій особі дуже складно буває витягти з іншої такої будь-які відомості. Адже для цього варто відкритися самій. Я ж відкриватися не збиралась. Із обережності. Про всяк випадок. Потупцялася ще на кількох фразах і вирішила здати деякі позиції.
— Я знаю, наприклад, що записки з погрозами підкидала ти, — я намагалася й справляти враження людини відвертої, й водночас давити на співрозмовницю. — Міліцію поки що про це не сповістила. Що ти на це скажеш?
— Дякую, — лаконічно відповіла дівчина, поступово доводячи мене до тихого шаленства.
— Ксюшо, ти прийшла, щоб розповісти про деякі важливі речі. Я слухаю. Навіщо ти підкидала нам із Зінаїдою записки?
— Щоб попередити: лихо близько, — Ксенія трималася обома руками за скроні й була зараз дуже схожа на свого батька. — Ну і… щоб вигородити Кирила, звісно.
У голові відразу сплив образ товстогубого згорбленого хлопця з хижим поглядом і копицею довгих чорних кучерів. Цього Кирила я бачила в театрі на репетиції. Чим він, цікаво, не догодив Ксенії?