— Я дивилася в його божевільні очі. Вслухалась у істеричний шепіт, яким він гордовито зізнавався в безлічі підлих речей. Переді мною був не Кир. Хтось інший вліз у його тіло тієї миті. Я не вірила в усе, що відбувалося, — важко дихаючи, розповідала Ксенія. — Коли повірила, в голові залишилася єдина думка: «Не заплакати. Не заплакати. Не виказати цьому покидькові, що мені боляче від його зрадництва».
Ксенія розвернулася й пішла, та перед цим висловила бажання більше ніколи не зустрічати Кирила на своєму шляху. Наступного дня сповнений каяття Кир спочатку обмивав слізьми гіркого каяття телефонну трубку, потім стояв навколішки під Ксюшиними вікнами та на всю вулицю благав пробачення. Ксенія не пробачила, але табу на спілкування зняла. І недарма. Йти з театру дуже не хотілося. Кирило заприсягся, що зніме з Ксюші стеження, але підлими своїх методів не визнав.
— Я пішов на це, тому що… ти потрібна мені, Ксюш. Ти дуже потрібна мені, — виправдовувався Кирило. — Як ще я міг домогтися твоєї симпатії? Як ще міг довідатися, що ти любиш, куди хотіла б піти? Як ще можна було отримати інформацію, щоб змогти влаштувати для тебе казкове життя?
— Казка — на те й казка, що все в ній відбувається за змахом чарівної палички. Казка не може бути притягнутою за вуха, — сухо відповідала Ксенія. Але все-таки відповідала, й це давало Кирові привід не полишати своїх сподівань.
Брутальність нічного монологу Кир визнавав, благав пробачити й списував усе на кількість випитого. Ксенія намагалася забути все це. Намагалася звести контакти з Кирилом до мінімуму, та він ніколи не залишав початого. Дзвонив, запрошував, просив дозволу провести… Саме в цей час Ксенія познайомився з Кілером. Діджей виявився її типом чоловіка. Але, здається, не її типом людини, бо їхні стосунки були суцільними сварками. Швидше на зло Кілеру, ніж через раптовий спалах почуттів до Кирила, Ксенія кілька разів дозволяла останньому провести її. Цього досі не могла собі пробачити, вважаючи, що дала Кирилові поштовх до подальших дій. Отже, Алла й Лариса постраждали через неї, а значить, вона і повинна особисто виручати їх, не вплутуючи нікого…
— Стоп! — закричала я. У мене виробилася алергія на Ксюшин комплекс провини. — Припини знову замикатися! Розповідай до кінця, і тоді вирішимо, що робити й хто винен. Якщо ти ще раз ухилишся від теми, — я збожеволію.
Схоже, остання фраза була брехнею. А може, й ні. Може, я таки тоді трохи збожеволіла й сама не помітила як. У будь-якому разі, відволіктися від теми Ксенії довелось. У мене задзвонив стільниковий.
— Так? — Тигра, як з’ясувалося, дала розтривоженому Кілеру мої координати. — Знаю, що парадний вхід замурували, а на під’їзд повісили замок. Це нові хазяї. Вони весь будинок викупили. Так, разом із горищем. За такі гроші?! Знущаєшся? Разом із Ксенією було б на кілька штук дорожче.
Я затулила слухавку долонею і запитливо глянула на свою гостю.
— Це Кілер. Стривожений твоїм зникненням. Відіграв сет і відразу примчав тебе рятувати.
— Нехай вдавиться своїм сетом. Не кажіть йому, де я. Будь ласка…
Довелося заприсягтись, що знайду Ксенію, і сказати Кілеру «добраніч».
— Якщо раптом вона у вас, — Кілер, видно, добре знав свою дівчину, — скажіть, щоб не ображалася. Я ж не напризволяще її покинув, а на приватного детектива. Ну, не міг я не відіграти, не міг… Якщо раптом вона у вас…
— А якщо в маніяка? — нітрохи не жаліючи бідолашного діджея, поцікавилась я і відімкнула телефон.
Ксенія опустила голову.
— Начебто з ним і разом, а насправді — в кожного своє життя. Через цю його політику невтручання я не почуваюся коханою.
— Не дивно, — співчутливо зауважила я, бо уявила: якби Георгій довідався, що мені загрожує небезпека, та вирішив спочатку скінчити свої справи, а вже потім кидатися мені на допомогу — що я робила б? Та я б із ним тоді вітатися перестала!
— Рада, що хоч хтось мене розуміє, — кинула Ксенія.
— Пригадую, Кирило хвалився чимось таким, — докинула я, намагаючись повернутися до теми, яка мене цікавила.
— Знати про людину купу фактів й розуміти її — різні речі, — різко випалила Ксюша. — Добре, повернімося до нашого барана. Інакше цього впертого, жорстокосердного гада й назвати не можна. Хоча, чому ж не можна. Можна…
Наступні п’ять хвилин я вислуховувала епітети, якими Ксенія нагороджувала то Кирила, то Кілера, то саму себе, то всіх трьох разом. Вилаялась до знемоги й нарешті повернулася до розповіді.