Я суворо глянула на Ксенію, зупинилася на половині думки й раптом здавлено засміялася. Ну чому всі найбезглуздіші історії відбуваються в цьому світі тільки зі мною? За що природа нагородила мене такою безмежною дурістю? Я власноруч притягла цю ненормальну Ксенію до себе додому. Зумисне вибрала момент, коли ми залишилися з нею наодинці. Не повідомила нікому про її появу. Не викликала Жорика для зняття свідчень… Не набрехала цілу торбу про свою вічну відданість і готовність коритися. Замість цього чесно зізналася в наявності власних планів. Нічого дивного в тому, що Ксенія вирішила скористатися цими моїми промашками. Її божевільні очі, не кліпаючи, свердлили дірки в моєму обличчі, на яке вона націлила дуло пістолета.
Ненька все життя вчила мене не зв’язуватися з психами, а тим більше — не приводити їх до себе в дім…
Розділ про те, як підозрюваний вселяє нові підозри, а психічне здоров'я детектива — дедалі більші побоювання
«Зброя, можливо, батьківська. Просто пристрасть якась у цих Шумилових тримати мене під прицілом. От же ж, так і не з’ясувала, чи носить видавець обручку… Ой, до чого тут це? До речі, навряд чи Ксенія вміє стріляти, — швидко подумала я, починаючи лякатися. — Загалом, я не боюся зброї, але в руках дилетанта й вона може викликати серйозне занепокоєння. Ксеня випадково може вистрілити… І що, запитується, тепер робити?».
— Чого ти хочеш? — гранично спокійно поцікавилась я.
— Піти геть. Я даремно довірилася вам.
«У, маячня! Вона не просто суперечить сама собі. Вона вже й мене зовсім заплутала… І таки піде, попадеться в лапи або своєму Кирилові, або ще, не доведи Боже, якому справжньому злочинцеві, пристрелить його ненароком, а я мучитимуся потім. Мовляв, як могла відпустити цю божевільну розгулювати по місту з пістолетом».
— Я можу поставити тобі кілька запитань? — я ще не до кінця розуміла, що збираюся почати, але вже починала діяти. — Зараз ти вже нічим не ризикуєш. Сила на твоєму боці.
— Як і справедливість. Запитуйте.
— Навіщо ти викрала дівчаток?
Про всяк випадок я приготувалася до падіння під стіл. Якби моє запитання раптом влучило в точку, Ксенія, цілком можливо, остаточно втратила б контроль над собою і, переживаючи викриття, почала б стріляти. Тоді потрібно було б негайно шукати схованку. Втім, я дуже сподівалася, що Ксюша все-таки не злочинниця.
— Що? — Ксенія мало пістолет не впустила від обурення. — Я?! Та як таке взагалі можна подумати?
— Елементарно. Ти втираєшся до мене в довіру. Спочатку намагаєшся переконати в провині іншої людини, потім довідуєшся, що я, замість того, щоб нападати на нього і саджати, збираюся з ним розмовляти, та ще й тебе хочу повернути додому… Загалом, отут ти й прокололася. Виказала свою злочинну сутність.
— Що тут злочинного?
— Направляти зброю на людей.
Звичайно, здорово було б, якби заради доказу своєї позитивності Ксенія забрала пістолет. Але це було б надто просто. Не з моїм щастям.
— Але ж я не збираюся стріляти… Просто мені потрібно спокійно піти…
Я змусила її виправдовуватися. Це вже було дуже добре.
— Не збираєшся? Чудово. Тоді віддай мені пістолет. Він може ненавмисне вистрілити…
Я вимогливо простягла руку.
— Не рухайтеся! Я стрілятиму! — закричала Ксенія.
«Не вийшло…»
— То ти не збираєшся стріляти, то збираєшся… Визначся спочатку, — я й не приховувала свого розчарування. — Між іншим, ти зараз провалюєш свою власну ідею.
— Яку?
— Ми збиралися стежити за Киром. Але тепер я тобі обіцяю… Якщо ти підеш зараз, я відразу проведу найдокладніший допит Кира.
— Не проведете. Ви й самі не хочете зіпсувати справу. Не станете ви дівчисьок так підставляти.
«М-да. Шантаж не вдався».
— І тут твоя правда. Не стану, — покірно погодилась я. — А ось заявити на тебе в міліцію — можу. Збройний напад. Тебе знайдуть і посадять.
— Що я повинна зробити, щоб ви такого не робили?
— Опустити пістолет, вибачитися й подзвонити батькові.
— Ні! Я не можу цього зробити, й не кажіть мені нічого такого… У нас же, зрештою, вільна країна! У мене вже є паспорт, мені навіть горілку вже рік як можна купувати… Якщо я не хочу повертатися додому, то маю на це повне право… Та зрозумійте ж ви нарешті, мені зовсім не хочеться брехати батькові. А розповісти йому правду я не можу. Він усе зіпсує…
По суті, я розуміла Ксенію. Напевне, вона мала рацію. Не хоче пояснювати Шумилову — нехай не пояснює. По-доброму, мені навіть потрібно було дозволити цій ненормальній спокійно піти. Але…
«Зараз вона піде, а сумління загризе мене на смерть за боягузтво і нездатність впоратися з двадцятидворічною істеричкою», — промчало в думках.