«Навіщо ризикувати планом? Жорик може все зіпсувати, вчинити допит Кирові. Хоча, швидше за все, Георгій просто не повірить у Ксюшину версію і заборонить мені „займатися фігнею“, тобто стежити за Кирилом. Загалом, поки втаємничувати Георгія в подробиці нашої з Ксенією розмови не варто».
— Між іншим, я мало не збожеволів, так непокоївся! Ти чого до телефону не підходиш?
І тут я згадала, що на час розмови з Ксенією відімкнула свій стільниковий і потім забула його ввімкнути. «Що не робиться, все на краще. Якби Георгій на той момент, коли я вже відібрала в Ксенії пістолет, до мене додзвонився — я б напевне дала відбій тривоги. І тоді сумління, маючи час для того, щоб усе зважити, не дозволило б мені відпустити Ксюшу саму о такій пізній порі. А для загальної справи все-таки добре, що дівчинка пішла».
Звичайну слухавку, на яку Георгій теж намагався додзвонитися, ми відшукали за двадцять хвилин у кошику з брудною білизною. Жорик автоматично застромив трубу туди під час гоління. Не дивно, що, додзвонюючись у інтернет, я не чула телефонних дзвінків. І ще один доказ: усе на краще в цьому найкращому зі світів.
— Надто пізно, — голосно скомандував Георгій, відволікаючи мене від роздумів про всесвітню справедливість, — по табору оголошується відбій. Але завтра зранку тобі доведеться займатися найнеприємнішими поясненнями замовникові. Сама накоїла — сама і виправдовуватися будеш.
— Нітрохи не сумнівалася, — буркнула я у відповідь. Загалом, навіть коли «накоїти» випадало Георгію, перед замовниками виправдовувалась я. Мені вони пробачали більш охоче.
Легко сказати, «відбій»… У моїй голові крутилася тепер така кількість інформації, що мріяти про спокій і сон не доводилось. На жаль, стомилась я рівно настільки, що поспати було просто необхідно: нічого путнього надумати все одно не змогла. Дурнуваті думки сновигали туди-сюди по моїй бідній голові, заважали спати й нітрохи не допомагали у веденні справи. Поруч мирно посопував Георгій. Ет, навіть посваритися нема з ким!
Зрештою вирішила трохи почитати. Відволікти свідомість. Може, заспокоюся трішки й зможу заснути, врешті-решт. Уся література, що містилася в квартирі, була мною вже неодноразово прочитана. Крім, хіба що, книжки Хомутова, притягнутої мною в дім тільки вчора. Щоб не будити Георгія, перебралась я з «Оповіданнями для тварин» на кухню. Там і застав мене ранок. Книжка виявилася дуже… м-м-м… незвичайною. У передмові автор повідомляв, що Людині, тій самій, котра пишеться з великої літери «Л», читати викладений нижче текст необов’язково. Оскільки текст цей призначено для Тварин, з великої «Т». Отож, «для душ, у яких правлять інстинкти. Для тих, хто давно вже впокорився з власною тваринністю й припинив силоміць тягти свою свідомість до піднесеного. Для тих автор пише все наведене нижче». Після такого досить пафосного вступу йшли дуже просто і з гумором написані оповіданнячка-рекомендації про те, як людина (та, що з маленької «л»), може задовольнити свої потреби, котрі вважаються негативними в загальноприйнятій системі цінностей. Способи вибиралися найбільш «фішкові», завжди з родзинкою та інтригою. Самі потреби — дуже різноманітні. Від дитячого «як красиво зірвати пари в інституті», до приголомшливого своєю цинічністю «як знешкодити суперника/суперницю». Читати було цікаво. Як із медичним довідником, перегортаючи який, відразу знаходиш у себе всі хвороби. Читаючи «Оповідання для тварин», я відразу знайшла в собі безліч прихованих тваринних інстинктів.
Глянула на годинник і виявила, що маленька стрілка вже наздогнала шістку, тож видала здавлений зойк, побігла в спальню і миттєво заснула. Снився мені інститут, у якому ми з Сестрицею збиралися зірвати пари з допомогою описаного в Хомутова способу довести до божевілля реле в ліфті.
— Чи не зволить шановна леді прокинутися і якщо не зварити каву, то хоча б випити її?
Зазвичай Жорик таким красномовством не вирізнявся, особливо ранками.
— Не зволить. Вона бажає ще поспати, — чесно зізналась я, але все-таки почала вилазити з-під ковдри.
— Ти не занедужала?
Георгієва дбайливість теж виявилася для мене новиною.
Виявилося, що вже була друга пополудні. Жорик намагався мене будити й раніше, та я бурмотіла дивне: «Облиш мене, тварино!» — й знову засинала. Георгій стурбувався. Якщо я оголошу страйк, ким же він керуватиме? Довелося продирати очі. Настуся привітно помахала мені з-за комп’ютера.
— Що написати Ігорю? Жорик тебе врятував, чи що то була навчальна тривога? — Я сама себе врятувала!
— Навчальна тривога! — хором порадили ми з Георгієм.