— Значить, так, — заявив Жорик, — я про все дізнався. Лариса — не наша.
— А чия?
— На жаль, Артурова. Законна дружина. У розшуку не перебуває.
— Чому ж «на жаль»? — не втрималась я. — Це ж добре, що чоловік нарешті взявся за розум, налагодив стосунки з родиною… Це добре, що він із дружиною в Крим поїхав. І що вона не значиться в розшуку, — теж добре…
— Усім, крім нас. Нам же тепер доведеться шукати нашу Ларису. Є пропозиції?
— Треба краще розпитати в батьків. І в трупі театру.
Я була страшенно рада, що пошуки Ксенії Георгій поки що не вважає найнагальнішою справою.
— Згоден. Тільки я в театр не піду! А раптом божевілля заразне…
Це мене цілковито влаштовувало.
— Чудово. Трупу беремо на себе ми з Настусею. В них там саме сьогодні репетиція.
— Переглянь тоді електронну пошту. Мені хлопці повинні були дещицю інфи про членів трупи підкинути.
Я кинулася до свого рятівника — комп’ютера. Ніякої особливо важливої інформації «хлопці» Жорику, природно, не підкинули. І за що ми їм, запитується, хабара даємо? Втім, ретельно виписані телефони, адреси, склад родини кожного та місце навчання всіх акторів театру «Сюр» — теж інфо. Не варто марно кривдити своїх інформаторів. Що могли, повідомили.
Дуже доречними виявилися фотографії зниклих акторок. Лариса — біляста лялька Барбі з кокетливим смутком у опущеному погляді, викликала мимовільне бажання захистити. Алла — вогненно-руда крупна дівчинка з разюче синіми, ніби підсвіченими зсередини очима, трохи вульгарно вищирялася в об’єктив і вселяла чомусь надію на те, що все буде добре, така, мовляв, себе скривдити не дасть…
— Ура! Справа продовжується! — радісно заволала Сестриця, коли я скомандувала їй видзвонювати Тигру й домовлятися про зустріч перед БК.
Уже в «Форді» я зрозуміла, що зовсім не знаю, з якого боку підступитися до Кирила. Звичайно, заплановане Ксенією стеження могло дати результати, але крім цього необхідно було зробити довідки й іншим чином. Але як же примудритися не виказати нікому з оточення, що я підозрюю Кирила?
— Передбачаю складнощі, — буркнула Настуся, котра вже кілька годин смертельно ображалася через мовчанку.
— Які?
— Народ юрмиться під дверима, — Сестриця мала на увазі трупу театру, яка чомусь не заходила в БК, а урочисто зустрічала наш «Форд» біля входу. — Чи репетицію скасували, чи ще яка гидота скоїлася…
— Чи просто погода гарна. Не впадай у депресію завчасно.
Ми припаркувалися та сміливо кинулись у гущавину гомінких акторів і акторок. Кирило, що спершу стояв до нас спиною і не бачив машини, коли вона під’їжджала, тепер випадково озирнувся й чомусь здригнувся. Потім ніби отямився, запосміхався, кивнув мені на знак привітання. Як не силкувався цей хлопець себе опанувати, все-таки було помітно, що наш приїзд не залишив його байдужим.
«Тільки не вирізняй його з-поміж решти! Взагалі не дивися на нього! Тебе все одно цікавлять усі присутні…» — подумки наказала собі я.
Організм відмовлявся слухатися наказів. Очі дивилися туди, куди вважали за потрібне. Невже цей, по суті, ще хлопчик, міг виявитися цинічним злочинцем, який заради власного самоствердження позбавляє волі (дай-то, Боже, щоб тільки волі!) безневинних дівчат. Відкрита посмішка, курточка наопашки, пластичні довгі пальці (на правій руці охайний манікюр, видно, для гри на гітарі) — звичайний собі хлопець. Усе в ньому просте й навіть приємне. Якби ж лишень не ці очі: дві темні щілинки, різко виділяються на блідому обличчі; десь там, глибоко усередині них, металися занепокоєння і гранична напруга.
Ми з Кирилом пильно дивилися одне на одного, й цим уже привернули загальну увагу. Усі навколо припинили гомоніти й зацікавлено очікували, чим же скінчиться наша гра «хто кого передивиться».
«Негайно придумай що-небудь! Ти повинна виправдати свою поведінку… Чого ти витріщилася на нього? Негайно щось скажи!» — кричав хтось мудрий у моїй голові.
— Нам з вами потрібно поговорити, — мовив Кирило з якоюсь майже наказовою інтонацією.
Я полегшено зітхнула. Ось воно — виправдання.
— Тому ти так безпардонно мене розглядаєш?
Мої слова звучали якось аж надто зухвало.
— І тому теж. Втім, як і ви мене.
Тепер уже здригнулась я. Невже він підозрює, що попався?
Розділ про те, що
читання книжок на місці роботи буває не тільки приємним, але й корисним
— Зараз мені необхідно поговорити з Зінаїдою Максимівною, — я вирішила відразу дати зрозуміти, що підкорятися чиїмсь наказам не маю наміру.