— Панове! Ходімо репетувати!
Половина акторів насилу стримували сміх. Замість «репетирувати» — «репетувати», тобто галасувати… чи верещати. Видно, перевіряючим забракло почуття гумору, аби зрозуміти цей вибрик режисерки.
— Вибач, — кинула я Кирилові, — мені все-таки потрібно поговорити з Зінаїдою. Обговоримо твою пропозицію пізніше.
З грандіозними планами і високо піднятою головою, я задріботіла слідом за трупою. Над підступним Кирилом, я, здається, здобула локальну перемогу. Навіть якщо він таким не був.
— Зінаїдо Максимівно, — зашелестіла я на вухо режисерці, намагаючись робити безглузді стрибки з метою підлаштуватися під її широченні кроки, — я говорила з трупою. Діти впевнені: дівчатка зникли через те, що пробувалися на головну роль у спектаклі.
— І що? Ви тепер також порадите мені закрити п’єсу? Як ці недоумки з комітету молоді…
Режисерка була розлючена. Хтось посмів втручатися в її плани! Їй намагалися диктувати, що ставити! Режисерка збиралася стерти на порох і їхній комітет, і всю молодь, справи якої вони там буцімто вирішують, — за компанію.
Усе це я вислуховувала, на повній швидкості влітаючи в глядацьку залу.
— До всього, через цю сволоту мені довелося перенести репетицію на цілих двадцять хвилин! Та чи знаєте ви, що таке двадцять хвилин для творчої людини?!
— Зінаїдо Максимівно, — я знову спробувала заговорити, — я не хочу, щоб ви скасували постановку. Я хочу, щоб ви взяли мене на головну роль.
— Що?!
З моєї провини початок репетиції відклався ще на п’ятнадцять хвилин. П’ять із них режисерка намагалася зрозуміти, чи не почулося їй. Три — чи не занедужала я. Потім Зінаїда Максимівна громовим голосом висловлювала своє обурення: «Люди по кілька років займаються, щоб отримати хоч якісь ролі, а ви ось так, ні з якого дива…».
І лише після цього було вимовлене заповітне: «Ну, якщо це допоможе відшукати дівчаток».
Ні, я не збожеволіла й навіть не заразилася зоряною хворобою від усіх цих театральних геніїв, котрі мене тут оточували (якщо вже від Георгія досі не заразилася — то ніколи ні від кого не заражуся). На сценічному помості я сподівалася знайти інше щастя: відчути себе на місці зниклих дівчаток. Можливо, такий «погляд зсередини» допоможе краще зрозуміти суть усього, що відбувається.
Коли режисера почула, що я прошу роль на сцені лише для того, щоб поставити себе на чиюсь роль у житті, режисерка буквально розквітла й пообіцяла мені максимальну підтримку.
— Насамперед оголошення: на роль Героїні призначається Катерина Кроль, — почала репетицію Зінаїда. — Вважайте, що вона новенька. Скажу вам відверто, як тільки я побачила цю панянку — відразу зрозуміла: вона створена для цієї ролі. Просто як із її типажу писалося. Правда ж, Кириле?
— Ну… Не з її, звичайно, але…
Принаймні, одного я домоглася: Кирил був зовсім розгублений.
— Кир, ти поки що введи Катю в курс справи: дай усі необхідні папірці, розтлумач суть. Ти ж Автор, тобі й карти в руки. А ми поки що порепетируємо з Героїнею із другого складу. Анечко, на сцену. Граємо початок четвертої картини.
«Отже, в суть справи героїнь цього театру вводить наш підозрюваний. Чудово».
Під обстрілом ошелешених поглядів, я підійшла до Кира.
— Що відбувається? — озвучив він загальний подив.
Я чарівно посміхнулася, швидко заляпала віями.
— Режисер призначив мене на головну роль. Ти що, не зрозумів?
— Але… — Кирило, схоже, вирішив, що сперечатися марно. — А ти хоча б п’єсу читала?
Нинішній мій статус, видно, дозволяв Кирилові перейти на «ти». Незворушне «не читала» змусило його поморщитися.
— Добре, ходімо, — все-таки сказав він. Далі сів за журнальний столик обіч сцени та заходився порпатися в якихось паперах.
І що ж, цікаво, зобов’язані були знати обидві героїні?
— Ось п’єса.
Кирило простяг мені пошарпані аркуші, заляпані незграбним машинописним текстом. Комп’ютера в нього нема, чи що?
— Друкарська машинка робить текст шляхетнішим, — до Кирила знову повернулася його природна зарозумілість. — Справжній автор повинен писати, перечитувати, писати знову. При цьому важливо залишати чернетки.