— Для нащадків?
Я відверто глузувала з його манії величі.
— І для них теж, — серйозно відповів Кир. Чи то він не помітив глузування, чи не схотів помічати.
І тут я прочитала назву п’єси. «Оповідання для тварин». Оце збіг, так збіг!
— Тим часом, — передражнюючи «світську» Кирилову інтонацію, я підняла брови, — що спонукало Справжнього Автора дати п’єсі таку кумедну назву?
Кир спалахнув. Я зрозуміла, що зачепила його.
— У справжнього автора й запитуйте. Я лише сценарист. Переробив збірник Хомутова для сценічної постановки.
«Ну, хоча б не брехун, і то хліб», — подумки похвалила я Кира.
— Писали, перечитували, знову писали. Залишали чернетки, — з розумінням закивала я.
Цього разу Кирило на моє глузування зреагував:
— По-перше, сценарист — теж творець, тож ваша іронія недоречна. По-друге, я, між іншим, свої речі теж пишу. Самостійні. Не для цього театрику, звісно…
«Не забути уточнити це в режисерки! — подумки записала я, журячись через неможливість негайно дістати записника й почати нові нотатки. — Забуду ж бо! Точно забуду…».
— Слухайте, а скажіть прямо, навіщо це вам? Кир потяг аркуші назад на себе.
І знову нещастя помогло. Наша очевидна конфронтація знову примусила цього хлопчиська повернутися до поважного «ви».
— Для загального розвитку. Хочу реалізувати всі свої таланти, — я вирвала в нього п’єсу і притисла аркушики до грудей. — А що, я не підходжу вам у Героїні? А ось Зінаїда Максимівна вважає…
— Лихо в тім, що вважає, а не прораховує! — різко випалив Кирило. — Через вас зірветься вся постановка. Ніхто не зможе працювати при наглядачеві. Ви б ще мента в формі до нас у трупу записали.
— Я тут не як детектив, а як… — я зробила багатозначну паузу. — Як жінка, що шукає виходу для власного «я».
Останню фразу я промовила так томливо — сама ледве стрималася, щоб не розреготатися.
— Мені ви голови не задурите, — швидко проказав Кирило, червоніючи при цьому до коренів волосся. — Ну, зізнайтеся. Навіщо вам потрібна ця роль?
Ну, якщо вже ставити себе на роль зниклих дівчаток, то до кінця. Потрібно навчитися думати, як вони. Що б відповіли на це запитання Лариса з Аллою?
— Навіщо? — я посміхнулась якомога звабливіше. — Хочу стати знаменитою. Море квітів, чоловіки біля ніг моєї вечірньої сукні, дорогі подарунки…
«Стоп! Ти переграєш! Дурнувато якось… Звідки у вечірньої сукні ноги? — обурився мій Здоровий Глузд. — Втім, що ще може молоти дівчина, не на жарт захоплена театром?».
— О Господи, невже Шумилов найняв для пошуків власної дочки ненормальну!
— Який їхав, таку й здибав. Може, саме тому я й знайду її. П’єсу я вже отримала, що ще ти повинен був мені дати?
— Нічого, — крізь зуби процідив Кирило. — Вдома вивчите текст. А поки що дивіться, як працює Аня, та запам’ятовуйте розведення.
— Хто кого розводить? — з янгольською посмішкою поцікавилась я.
— Це нестерпно! — Кирило пересів до інших акторів.
Виявляючи нахили витонченої садистки, я наслідувала його приклад. На сцені поки що відбувалася тільки Зінаїда Максимівна. Крокуючи авансценою то туди, то сюди, вона лаяла масовку. І показувала, як потрібно працювати. Оскільки показувала вона це одночасно кожному з акторів, виходило зовсім незрозуміло, але дуже смішно. Втім, крім мене, схоже, ніхто так не думав.
— Вітаю, — шепнула мені на вухо Тигра, що непомітно перебралася в другий ряд і сиділа тепер у мене за спиною. — А що нам із Кроною робити?
— Самовдосконалюватися, — доброзичливо порадила я. — До речі, Тигро, а що таке «розведення»?
— Акторів розводять по ключових позиціях. У тому сенсі, що кожен визначається з дислокацією на сцені. Загалом, вирішують, хто, куди й коли пішов.
— Зрозуміло. Добре, що не «хто, кого й куди» послав.
Настуся з Тигрою запирхали на знак схвалення. Я раптом відчула, що мені це приємно. Ну ось, бракувало ще, щоб у мені виявилася пристрасть до наявності публіки. Я вирішила не марнувати часу і, відволікаючись від незрозумілих речей, що діялися на сцені, взялася до перегляду п’єси. Насправді пан Кирило здійснив дещо велике: нітрохи не спотворив авторський текст і не применшив хомутовського таланту, однак зумів перетворити збірку оповідань на цілісну, абсолютно придатну для постановки п’єсу. Сполучною ланкою між оповіданнями в п’єсі служили Герой і Героїня, — придумані сценаристом персонажі, яких, власне, й охоплювали всілякі пристрасті, котрі мали змусити глядацьку залу разом із героями шукати вирішення дуже дивних завдань. Наскільки я могла собі уявити, дійство мало б вийти доволі цікавим. Ніби на підтвердження моїх думок актори почали прогін обіцяної четвертої картини. Попри обурені вигуки режисерки, що постійно переривали репетицію, і зошит із роллю в руках у Анечки, яка ще не встигла цілком вивчити текст, усе, що діялося на сцені, мені сподобалось.