— А ти талановитий сценарист, — шепнула я Кирилові, пересідаючи на кілька крісел ближче до центру.
— Це ремісництво, а не творчість, — неохоче відгукнувся Кир. — Мої самостійні речі мають значно кращий вигляд. Звичайно, я приберіг їх для труп, солідніших за цю.
Я не встигла відповісти чим-небудь в’їдливим. Зінаїда Максимівна голосно заляскала в долоні й оголосила перерву.
— Катерино, підійдіть сюди!
Я слухняно зійшла на авансцену.
— Дитинко, скажіть, ви маєте намір брати участь у другій частині занять?
Це особливе попередження чимось мене насторожило…
— Має намір, має! — з місця подав голос Кир. — Каже, що хоче серйозно займатися театральним мистецтвом. Я сто разів перепитував.
Я подумки вилаяла режисерку за надто гучний голос, а Кирила — за манеру втручатися, куди не просять.
— То що це за жахлива «друга частина занять» така? Чого ви всі мене лякаєте?
— Нічого особливого. Сценічна мова, пластична розминка, зо два етюди, новачки читають які-небудь монологи, щоб я знала рівень тих, кого навчаю. Загалом, тренувальні заняття. Як у школі. Це мало б бути першою частиною занять, але через тих пенсіонерів із комітету молоді все перемішалося.
— Із новачків — монолог! Який завгодно! — з переможним виглядом під’юджував Кирило. — Мистецтво вимагає жертв. Не навчимо, значить, ніяк не зможемо взяти вас у спектакль. Якщо ви зібралися присвятити себе театру, потрібно відкинути всілякі комплекси…
Невже я справляю враження людини, не здатної вийти на сцену й прочитати монолог? Я кинула на сценариста нищівний погляд і ствердно кивнула Зінаїді Максимівні.
— Перерву скінчено, збираємося! — протрубила режисерка й це почув увесь квартал.
Спочатку була мовна розминка. Дорослі люди стали в коло й почали старанно корчити одне одному пики. Витягали губи трубочкою і починали крутити цим писочком у різні боки. Я почувалася інопланетянкою. На моїй планеті так не поводилися.
— Розминаємо м’язи обличчя, — пояснювала мені турботлива Тигра, час від часу, отримуючи зауваження за балакучість, але все одно вмовкаючи лише на якусь мить. — Це що! А ось моя мама, якщо запізнюється на спектакль, змушена просто в метро розминкою займатися. Усі навколо від жаху розбігаються. Гарний спосіб уникнути штовханини в громадському транспорті, але взагалі, звичайно, страшенно незручно.
Виявилося, що Тигрина мама — справжня драматична акторка і працює в професійному театрі.
Після мімічних і дихальних вправ трупа взялася до звуків. Я ретельно гар-р-рчала і м-м-мукала разом із усіма. Нітрохи не відрізняючись від решти новачків, не впоралася з «л», котре виявилося при спробах розтягування жахливо бридким звуком (вимовляти довго й голосно заповітне «л-л-л-л-л» могли тільки ті, хто мав добрячий стаж занять сценічною мовою). Очі мої дедалі круглішали, мова, зважаючи на докладені зусилля, дедалі кращала, а голова — дурнішала. Коли від вражаючих інтелектуальною насиченістю скоромовок (на кшталт «наш цебер розполуцебрився») трупа перейшла до грудного лементу «а-а-а!» — я майже перейнялася думкою Георгія: шукати нікого не треба, дівчата зникли за власним бажанням. Від таких дивних занять, як театральна майстерність, я б і сама втекла куди подалі. Після «а-а-а!» належало перейти до «ур-р-р-а!». Режисерка постійно звинувачувала нас, що кричимо «зв’язками, а не животом». Я все життя думала, що живіт призначено для зовсім інших функцій, і почувалася безкарно розкритикованою. Сценічним рухом виявився урок, який нагадував заняття екстремальною фізкультурою. У середині будь-якої вправи Зінаїда Максимівна могла різко ляснути в долоні й закричати: «А тепер робимо ці самі нахили, але перелякано! А тепер їх-таки, але замерзаючи!». Коли всім, крім новеньких, було запропоновано взяти участь у колективному етюді, де «кожен повинен був виявити себе через стілець», я відсахнулась і дозволила собі уточнити: невже маються на увазі стрибки через стілець? Режисерка пригрозила вигнати мене, а колектив зустрів запитання вибухом сміху, начебто чарівний жарт. Одна Тигра правильно зрозуміла, що після всього побаченого я ні з чого вже не дивуюся й можу припустити будь-які правила «прояву себе». Христина серйозно розтлумачила, що зараз кожен актор вибере собі якийсь образ, головну рису котрого потрібно виразити шляхом роботи з он тим віденським стільцем. Наприклад, вона, Тигра, зображатиме бездомного, тобто почне жалібно оглядатися й активно намагатись заховатися під стілець. М-да… Нормальна людина на такі заняття добровільно не пішла б. Втім, я себе до нормальних не відносила, тому незабаром почала помічати, що мене все це не на жарт затягує.