— Переходимо до випробування новеньких, — скомандувала Зінаїда. — Хто наважиться перший?
Разом із усіма новачками я позадкувала.
— Не соромно? — гаряче заговорив раптом Кирило, дивлячись при цьому лише на мене. — Ви ж хочете грати в спектаклі? Хіба можна в такому разі плекати власну сценобоязнь? Ні! З нею потрібно боротися…
— Ет, двічі не помирати! — завзятий з вигляду хлопець із рожевими щоками здорованя та наївним поглядом не зніс докорів сценариста. — Я почну. Байка Крилова…
Поступово підходила черга. Не те щоб я бентежилася… Просто придумати, що саме читатиму зі сцени, ніяк не могла.
— Пані Кроль? — режисерка запитливо глянула на мене.
Я кинула миттєвий погляд на Кирила; той радів, спостерігаючи моє замішання.
«Ну, зараз я йому влаштую! Де наша не пропадала!?».
Я згадала одночасно всі дурнуваті жарти, інсценовані нашою інститутською групою в студентські часи, й почала. Чого тільки не вплела я в ту гумореску!
І фразочки конферансьє на кшталт «А зараз ви почуєте трагічну пісню Анни Кареніної: „І знову втекла від мене останняя електричка“», або «Співачка Азіза. Пісня про Чеширського Кота: „Посмішка твоя, мій любий, вабить, ранить, обпікає…“».
І шматочок діалогу цього конферансьє зі співачкою Земфірою:
Земфіра співає «Я искала тебя» під фонограму, котру зненацька заїдає.
Земфіра: Я искала (звук пластинки, яку заїло), я ис-с-кала (знову звук), я ис-ка-а-а-ла, ис-ка-ала…
Конферансьє (роздратовано): Перестаньте, ми вже зрозуміли, з чого ви складаєтеся!
І безліч інших дурниць.
Зал прийняв мене «на ура», актори й акторки щиросердно аплодували. Навіть Кирило сміявся. Невдоволеною залишилася тільки режисерка.
— Ми готуємо вас не на естраду, а в театр! — суворо сказала Зінаїда Максимівна. — Ваша КВК-івщина тут недоречна. Перетягти увагу залу на себе — далеко не подвиг. Важливо, щоб спектакль у цілому сказав залові щось важливе. Крім того, розсмішити завжди легше, ніж змусити замислитися. Розумієте?
— Що ж мені робити? — щиро поцікавилась я.
— Вчитися. Працювати над собою. Ось, спробуйте прочитати цей монолог… Даю кілька хвилин на підготовку.
Зінаїда Максимівна простягла мені якийсь пожмаканий папірець. Я заглибилася в роботу над ним. Досить цікавий монолог дівчини, доповнений примітивними художніми коментарями типу: «Інші думки прийшли до неї разом із тремтячими руками». Я уявила собі величезні Тремтячі Руки, які розгулюють по місту, й розсміялася. Змусити замислитися мене цей текст не зміг.
— Так. Усі вільні. До наступної репетиції, — скомандувала режисерка. — Катерино, залиштеся. Будемо працювати індивідуально.
Видно, трупі не терпілося обговорити події сьогоднішнього дня. Всі миттєво залишили залу та загаласували в коридорі.
— Або мовчіть, або геть на вулицю! — гримнула на них Зінаїда Максимівна. По тому повернулася до мене. — Ну як?
— Жах, — чесно зізналась я. — Ніколи не думала, що стати акторкою так важко. До речі, а що це за дивний монолог?
Я вказала режисерці на кумедні коментарі.
— А, не звертайте уваги, — відмахнулася Зінаїда. — Це наш Кир намагався вчитися режисури. Працював над образами й робив собі позначки.
«Ах, он чому все перенабрано на друкарській машинці», — здогадалась я. Режисерка тим часом провадила:
— Сам монолог запозичено в класиків. Не Монолог Катерини, звичайно, але для роботи над викорінюванням вашого КВК-ізму цілком підійде. Читайте!
Відверто кажучи, мені жахливо хотілось послухатися. Раз у житті дається можливість поставити над собою такі експерименти. Раптом знайти в собі КВК-ізм і відразу викорінити його. Чи ж це не витончений самоаналіз, віддаватись якому мені так подобалося у вільний час? Але, на жаль, зараз я була на роботі. Усе, необхідне, аби злочинець повірив, що роль Героїні гратиму я, вже було виконано. Якщо Ксенія не права щодо Кира, то я закинула вудку для пошуку нового підозрюваного. Напевне, він спробує тепер вийти на мене як на діючу Героїню. Раз уже всі були впевнені, що дівчата зникли через роль, я мусила спробувати відпрацювати цю версію.
А ось у випадку, якщо злочинець все-таки Кирило, я повинна почати ще дещо.