«У тому місті, де я народився і виріс, є три реальні визначні пам’ятки, — починав автор. — Дві найбільші в Європі клітки й розташоване якраз посередині між ними Вогнище Служителів Мистецтва».
Про першу клітку я здогадалася відразу: в нашому місті найбільша в Європі в’язниця. Ще найбільшою в Європі вважається наша центральна площа… Але чому ж площу названо кліткою?
«Роззява! — радісно заволали у мене всередині ті, хто здогадався. — Її ж вимощено кругляками. Виходить ніби „площа в клітинку“. Крім того, згадай, як Хомутов пише про міста в перших своїх оповіданнях: „Ідіоти! Закували землю в асфальт, посадили у вимощену кругляком в’язницю і жадають від неї допомоги! У неволі не родять!“. Отже, те місце розташоване рівно посередині між центральною площею і міською в’язницею. Як би це уявити краще…».
— Де карта, Біллі? — прокричала я в слухавку, вкотре зв’язуючись із Тигрою.
— Ви помилилися? — чемно поцікавилась Христина.
— Та ні, це була цитата. Я маю на увазі, де Тім? Крім того, хочу попросити, щоб дорогою сюди він роздобув для мене карту нашого міста. Це реально?
— Ні, — твердо відповів хтось за моєю спиною.
Я відчула, як серце зробило гігантський стрибок у мене в грудях, після чого розважливо відступило до п’ят.
«А Георгій ще каже, що я не маю серця. Брехня!» — ще встигла подумати я, повільно повертаючи голову.
— Тім! — полегшеним зітханням не було кінця-краю, я ладна була розцілувати змінника. — Як же ти мене налякав!
— Не хотів. А карту дорогою роздобути не можу, бо я вже тут.
— Усе чудово, — запевнила я початкуючого оперативника. — Я все сама роздобуду. Тільки зроби послугу, віджени від під’їзду свого моторолера. Об’єкт тебе за ним враз просіче.
— Можна подумати, такий транспорт тільки в мене, — ображено пробурчав Тім, розгніваний власного помилкою. — Об’єкт може подумати, що це не я, а Тигра…
— Тим більше! Віджени цього зеленого гада кудись подалі.
Тім і сам зрозумів, що не правий, і подався ховати свого моторолера.
— Я ж казала подалі, а не подовше! — обурилась по тому, як минуло кілька сторіч і Тім нарешті повернувся.
— Я дуже повільно ходжу пішки. А брати таксі від сусіднього завулка здалося надмірною демонстрацією крутизни.
Після цих слів Тім простяг мені карту міста й мовчки сів на підвіконня. Я згадала всі можливі слова подяки, залишила змінника в засідці та помчала до свого «Форда».
«…розташований строго посередині між ними…» Це як? — міркувала я, на бігу розгортаючи карту. — Якщо мається на увазі автомобільна дорога від центру до в’язниці — то тут посередині річка, — бубоніла я собі під ніс уже в авто. — Не піде. Якби для відвідування джерела натхнення необхідно було займатися підводним плаванням, то рекомендації зі спалювання зошита з роллю були б безглуздям… Ага. Може, мається на увазі географічна середина?.
Авторучка відмовлялася писати на крейдованому папері. Я дістала з сумочки помаду, провела пряму лінію від центру площі до будиночка, який символізував в’язницю. Після цього взялася шукати на отриманому відрізку строго середню точку.
«Приблизно тут… Десь у центрі…» — бубоніла я собі під ніс.
«Приблизно» — не піде! Потрібно точно!
У результаті я остаточно плюнула на цілісність карти й зігнула її на «помадній» лінії. Потім зігнула ще раз і поєднала в’язницю з площею. Блюзнірське, звичайно, поводження з важливими паперами. Особливо якщо згадати, що займалась я такими дурницями через безглузду вигадку якогось казкаря. Це як пришити до штанів вентилятор, повірити в можливість існування Карлсона й стрибати з даху. І все-таки я уважно вивчала хрестик на згині карти. Строгості експерименту було дотримано, і я вже мала приголомшливі результати. Хрестик припав просто на Сквер Поезії! Тобто на те місці, де стояв нічим не позначений на карті будинок Хомутова! Ксенія була впевнена, що зникнення дівчат якось пов’язано з Хомутовим і його глухонімим. Ура! Ми на правильному шляху! Якби «Форд» не був таким важким, я урочисто поставила б його дибки перед стартом. Настрій був відповідний. Перемога майже за нами!
«Потрапити до цього загадкового місця може кожен, — значилося в рукописі. — Один зі зберігачів, передбачаючи війну, розруху та евакуацію зумисне позначив це місце наземним знаком. На жаль, час нещадний, а люди нерозумні. Час зруйнував знак, а люди опоганили рештки вівтаря служінням зовсім іншим богам. Опоганюють і донині. Збираються довкола нього на свій святковий полудень, сімнадцятого листопада, й тричі викрикують ім’я абсолютно стороннього Вогнищеві духа».